Пер Вале - Вбивство на 31-му поверсі

Господар тримався очікувально, голос у нього був негучний і мелодійний.

— Може, ви щось випили б? Наприклад, склянку чаю, абощо?

Єнсен похитав головою.

— Де ви тепер працюєте?

— Я людина забезпечена, отже мені не обов'язково працювати на прожиток.

— А що ви робите?

— Майже весь час читаю.

Єнсен озирнувся навколо. Кімната просто вражала своїм ладом. Хоч у ній було багато книжок, журналів і різних паперів, усе, здавалося, мало своє, добре продумане й педантично визначене місце.

— Коли ви йшли звідти, вам вручили диплом чи, інакше сказати, прощального листа?

— Аякже, вручили.

— Він у вас?

— Мабуть. Хочете поглянути?

Єнсен не відповів. Кілька хвилин він нерухомо сидів, не дивлячись на господаря. А тоді спитав:

— Ви признаєтеся, що анонімно послали погрозливого листа керівникам концерну?

— І коли це мало статися9

— Приблизно такої самої пори тиждень тому. Господар підсунув штани і переплів ноги. Він сперся лівим ліктем на бильце крісла, вказівним пальцем злегенька провів по спідній губі і спокійно відповів:

— Ні, не признаюсь.

Комісар Єнсен розтулив був рота й хотів щось сказати, але передумав. Натомість глянув на годинника. 19.11.

— Гадаю, що я не перший, з ким ви про це розмовляєте. Скількох ви вже… вже допитали?

Господар нараз пожвавішав.

— З десяток, — відповів Єнсен.

— І всі — працівники видавництва?

— Так.

— Ох, уявляю собі, скільки ви наслухалися анекдотів і всіляких пікантних побрехеньок. Може, розповісте? На-піввизнань, давніх порахунків, натяків. І перекручень.

Єнсен нічого не сказав.

Весь Дім аж клекотить усім тим, так мені здавалося, — сказав господар і задумливо додав: — Але, певне, скрізь таке робиться.

— Які ви завдання виконували в концерні?

— Я працював у відділі культури. Весь час виконував ті самі завдання, як ви висловилися.

— Ви мали змогу пізнати загальну структуру й діяльність видавництва?

— До певної міри так. Чи ви маєте на гадці щось особливе?

— Ви чули щось про тридцять перший відділ?

— Чув.

— Знаєте, що він робить?

— Ще б пак. Я працював там п'ятнадцять років і чотири місяці.

На хвилю запала мовчанка Тоді Єнсен спитав, наче мимохідь:

— Ви признаєтеся, що анонімно послали погрозливого листа керівникам концерну?

Господар пропустив питання повз вуха.

— Тридцять перший відділ, або, як вони ще його називають, спеціальний відділ, — найважливіший у цілому видавництві.

— Я вже чув про це. А що він робить?

— Нічого, — відповів господар. — Анічогісінько.

— Поясніть.

Господар підвівся і взяв зі столу аркуш паперу та кулькову ручку, не порушивши ладу на ньому. Потім знов сів, прилаштував аркуш так, що його край збігся з рискою візерунка на скатертині, а зверху, вздовж коротшого боку, поклав ручку. Тоді пильно подивився на відвідувача.

— Гаразд, я поясню.

Єнсен глянув на годинника 19.29. У нього лишилося всього чотири з половиною години.

— Ви поспішаєте?

— Так. Дуже поспішаю.

— Я спробую пояснити якнайкоротше. Отже, вас цікавить, що робить спеціальний відділ.

— Так.

— Я вже вам дав вичерпну відповідь: нічого. І що більше я розвиватиму її, то вона ставатиме, на жаль, не така вичерпна. Розумієте?

— Ні.

— Певне, що ні. Але сподіваюся, що зрозумієте. Бо якщо не зрозумієте, то ризикуєте зайти в безвихідь.

Господар з півхвилини помовчав і за той час знов якось перемінився. Коли він озвався, то видався Єнсенові кволим, невпевненим, хоч був ще жвавіший, ніж перше.

— Найпростіше, мабуть, буде розповісти, вам про самодовіри.

їхні висновки часто здавалися мені бездоказовими, як із чисто людського, так і з наукового погляду.

Комісар Єнсен легенько затарабанив пальцями по краєчку столу.

— Розумію, ви хочете, щоб я не відбігав від теми, — сумно мовив господар. — Ну от. Так само не викликали в мене довіри тижневики — і тут я був послідовніший і впевненіший. На мою думку, вони вже давно не давали нічого, крім шкоди. Тобто вони, звичайно, виконували своє завдання — таке, як на них покладено, — і мали право на існування, але з цього аж ніяк не випливало, що то було право на існування мирне й спокійне. Я згаяв чимало часу, щоб добре вдарити по тому, що вони звали своєю ідеологією, щоб викрити й розбити її. Я присвятив цьому чимало статей і одну дискусійну книжку.

Він ледь усміхнувся.

— Тією книжкою я не здобув слави в тих, хто підтримував тижневики. Пам'ятаю, вони називали мене ворогом номер один. Відтоді минуло багато часу.