Сергій Бут - «Аляска»

Пітьма готувалася до тривалої облоги денним світлом. Вона причаїлася за шторами, сховалася за шафу і трюмо, вправно маскуючи два тіла, накриті простирадлом. До кімнати увійшло двоє. Масивніша постать Прапора відокремилась і наблизилася до ліжка. Його напарник узяв на «мушку» сплячих. Тримаючи в руках чорний мішок, просякнутий хлороформом, Прапор нагнувся, щоб розрізнити тіла бодай за статевою ознакою. Ідентифікувавши чоловіка, він миттю накинув на його голову мішок, придавлюючи коліном сполоханого господаря. Метушня розбудила жінку, і, як тільки та вгляділа незнайомців, з її легень вирвався назовні несамовитий крик.

Така бурхлива реакція задіяла рефлекси Чахлого, і той без вагань натиснув на гачок пістолета. Куля, притишена глушником, увіп’ялася в тіло бідолашної, і попри тьмяне світло кімнати Чахлий помітив темну пляму, що розпливалася по нічній сорочці в районі живота.

— Ти що накоїв, придурку? — процідив крізь зуби Прапор.

Його жертва, наковтавшись випарів снодійної речовини, обм’якла в міцних обіймах. З коридору залунали кроки, і обидва санітари повернули голови в бік вхідних дверей. За секунду з пітьми виринув Павлович, який піднявся у квартиру, збентежений гармидером, що його зчинили його підлеглі.

— Чого ви тут розшумілися? — пошепки спитав лікар.

Його очі поступово обнишпорили кімнату, зупинилися на Чахлому, що тримав пістолет, і за кілька секунд пазли склалися в цілу картину вбивства.

— Ти що накоїв, ідіоте?! — вирвалось у психіатра.

Павлович підскочив до санітара й вихопив у того пістолет.

— Дай сюди! Хочеш решту життя провести на нарах?

Розлючений лікар вихопив зброю й накинувся зі звинуваченнями на Прапора:

— Навіщо ти дав йому зброю? Цей імбецил нас під суд підведе.

Чахлий поспішив виправдатися:

— Та ця сучка поставила б на ноги увесь будинок!

— Замовкни! — Павлович вилаявся й попрямував до жертви Чахлого. Жінка розпростерлася на ліжку. Червона калюжа крові з-під неї заливала білосніжні простирадла. Лікар тильною стороною долоні торкнувся шиї жінки й розпачливо констатував:

— Ти її застрелив. Боже, у нас іще один труп, — розчаровано підвів лінію під власними проблемами головний лікар божевільні.

Чахлий стенув плечима. Павлович перевів погляд на завмерлого чоловіка в руках Прапора й раптом побачив у ньому джерело всіх своїх бід. Водолаз зі своїми галюцинаціями, його вибрики проти адміністрації лікарні, убивство ним Шрека й ось тепер — нова халепа. Страшенна лють охопила психіатра. Він стиснув кулаки й наказав тягти винуватця свого лиха до іншої кімнати. Прапор негайно скинув жертву з ліжка й разом із Чахлим відбуксирував її до вітальні. Павлович розсунув штори, впускаючи в кімнату трішки світла, й озвучив наслідки вбивства:

— Труп на трупові, та ці кегебісти довіку з нас не злізуть. Приводьте мерщій його до тями!

Прапор швидко скинув із голови бранця мішок, і Чахлий, який першим уздрів обличчя незнайомця, відсахнувся:

— Дідько, хто це такий?!

Поведінка санітара насторожила його спільників. Обидва вирячилися на заручника, не впізнаючи в ньому втікача.

— Ти хто в біса такий? — гаркнув Прапор.

Незнайомець безтямним поглядом зміряв трьох чоловіків, що вдерлися до його помешкання. Він неабияк походив статурою на Антона, але це таки була інша людина, в очах якої світився переляк.

Зітканий з опалої і висушеної південним сонцем глиці та прибережного піску, килим м’яко поглинав кроки втікачів. Їхні голоси тамував ліс, а коло моря заглушувала пісня хвиль. Сосняк, який тягнувся вздовж узбережжя до рибальського поселення, гарантував хлопцям безпечну мандрівку, і тільки Місяць, по-зрадницьки пробиваючись крізь густі крони дерев, освітлював дві рухливі постаті. Антон не припиняв торочити про суд і страшну помсту санітарам, яка мала б здійснитися за допомогою зібраного на Павловича компромату; Міхаеля ж цікавила вся правда про спільника. Уже протягом десяти хвилин він мовчки вислуховував бідкання товариша й скористався першою-ліпшою паузою:

— Антоне, ви з Бемолем пішли проти системи. Гарантую, що вони вже готують на нас облаву. У тебе є затишне місце, щоб перечекати ці гастролі?

Антон зупинився. Серце скипіло кров’ю, щойно згадав про домівку. Як довго він там не був? Хто в його квартирі, опріч дружини? Антон знав відповідь на останнє питання, але менш за все він хотів думати про це. Про зраду, про власну слабкість, яка довела його до пияцтва, про безвихідь, у якій опинився, про незмогу подолати цю кризу самотужки й про психічні розлади, що розхитали його здоров’я. Крім дому, була робота й храм, але шокувати близьких своєю появою не хотів.