Сергій Бут - «Аляска»

— Хто тут у нас? — поцікавилась Світлана, оглядаючи атлетично збудованого чоловіка, хоча й не зовсім здорового, якщо судити з обличчя. Водолаз мовчав, отож втрутився Міхаель:

— Новенький-готовенький.

— Новеньким ще нічого не призначали.

Світлана знову зміряла очима чоловіка, який відверто уникав її погляду, і, повернувши голову до Міхаеля, перепитала про всяк випадок:

— Одружений чи вільний?

Оскільки досі ніхто з присутніх не чув від новоспеченого сусіда жодного слова, то Міхаель поінформував дівчину:

— Це науці невідомо. Бачте, наш новий колега не подав іще ані звуку.

Світлана скоса зиркнула на новоприбульця та хтиво промовила:

— Головне, щоб агрегат подавав ознаки життя. Хіба ні, Міську?

Медсестра зарядила палату сміхом. Він виривався з жіночих грудей, ледь стримуваних напнутими ґудзиками сестринського халата. Міхаель, чиї руки неодноразово звільняли ґудзики від непосильного тягаря й бажали робити це ще і ще, підігрував Косметичці в її дотепності. До них приєднались інші. Гучний регіт відлунював наклепом. Він лип до мовчазного пацієнта, зазіхаючи на його гідність. Уперше відтоді, як чоловік потрапив до лікарні, на його обличчі промайнула тінь гніву.

— Де мій костюм? — раптом спитав Водолаз.

Усі замовкли, спрямувавши на нього погляди, сповнені подиву. Найбільше витріщався Міхаель, який витратив чимало сили на розкрутку «клієнта».

— Здається, не німий, — сказала медсестра, не зводячи очей з ожилого пацієнта.

— Де мій костюм? — повторив чоловік.

Його питання загнало всіх у глухий кут: медсестра не знала, що й відповісти на це, а решту здивував спосіб, у який починалося їхнє знайомство.

— Ти про що, любчику? — поцікавилася Світлана.

Усі чоловіки, включно з мовчазним Григорієм, прикипіли поглядами до Водолаза.

Заговоривши, він вже не здавався безнадійним психом, як тоді, коли грав у мовчанку. Його обличчя посвіжішало, а погляд прояснішав.

— Учора на мені був гідрокостюм.

— А-а-а, — показово застогнала Світлана, цим забезпечуючи собі алібі. — Це у санітарів питай.

Вона покинула чоловіче товариство, розчарована неуважністю нового пацієнта до власної персони. У палаті запала тиша. Новак уперше оглянув кожного пацієнта, скануючи їх на обізнаність щодо долі свого інвентарю.

Григорій, за слабкістю духу, одразу відвів погляд, хоча й гадки не мав, про що йдеться. Його кремезний сусід, що перед цим увійшов до палати й нагнав страху на Фіделя, лежав колодою біля самих дверей. Колись йому вистачало мужності витримувати погляди чемпіонів і навіть відправляти декотрих у нокдаун, але зараз він лише дивився в стелю. Після поразки від кубинця на олімпійських іграх боксер з’їхав із глузду, і невідомо, що цьому послужило — отримані в голову удари чи нищівна поразка від представника острівної держави, проти якої колишній спортсмен тепер мав зуба.

Минула слава гнула його до ліжка та закріпила відповідне прізвисько — Кома, що в очах колег означало «лежачий пацієнт».

Поза лотоса, у якій сидів Бемоль, транслювала гармонію між всіма світами, що стирала на порох будь-які підозри.

Новенький повів очима, доки не вперся в іншого сусіда, який лежав ліворуч. Вирячені з орбіт очиська й фіолетовий ніс демаскували в ньому затятого алкоголіка, а розведені в сторони руки свідчили, що Толя перебуває в активному пошуку ранкових ста грам, які полегшили б його критичний стан. Залишався Міхаель.

Найбалакучіший серед пацієнтів зустрічав свою місію свідка з вимушеною усмішкою. Йому не вперше випадало корчити такі гримаси, вдаючи з себе невинного, але цього разу він мав, що сказати:

— Коли хтось потрапляє в лікарню, з нього все знімають і видають ось такий мотлох, — Міхаель схопив пальцями свою сорочку і відтягнув її від грудей, демонструючи новоприбульцю неякісну одежину. Твій на тумбочці, зліва.

Новенький глипнув на лікарняну уніформу.

— До речі, ти не проти, якщо ми зватимемо тебе Водолазом? Тут в усіх кумедні імена чи прізвиська. Наприклад, я — Міхаель, так мене назвала мама на честь мого батька-німця, проте всі кличуть по-народному — Міськом.

Несподівано новий пацієнт зреагував на слова Міхаеля. Він повернув голову в його бік і пильно вдивлявся в очі допитливого сусіда, зволікаючи з відповіддю чи, точніше, гадаючи, про що сказати передовсім: про ім’я чи професію.

— Я рятівник, — нарешті він обрав один із варіантів.

— А звати тебе як? — перепитав Міхаель.