Сергій Бут: «Аляска»

Простирадло з’їхало з лежачого тіла, продемонструвавши санітарам гідрокостюм — основу вбрання їхнього підопічного — і коротку стрижку, що відкривала засмагле чоло. Санітари перезирнулися.

— Ти ба, воділа не обдурив, — здивувався Чахлий.

— Ти про що? — перепитав Шрек, дістаючи з білого халата в’язку ключів.

— Виявляється, цей придурок шукав у церкві порятунок від привиду… у водолазному костюмі.

Від подиву Шрек присвиснув, глипнувши на об’єкт їхньої розмови.

— Ще той екземпляр, — констатував він.

— Ага. Давай його на «Аляску», у декотрих наших палатах лампочки погоріли — не будемо ж навпомацки його оформляти.

Шрек усе ще порпався в замку, коли їхня ноша трішки оживилася й повернулась обличчям до світла. Ні зрілість, ані тим паче старість ще не встигли як слід його торкнутися, проте невидимий скульптор уже закарбував на цьому обличчі гримасу болю і страху.

Підхопивши вантаж, санітари чкурнули в темний закуток, зачинивши за собою хвіртку. Вони почимчикували в ту частину шпиталю, яку поза очі називали «Аляскою». Промандрувавши темним перешийком, трійця опинилася в коридорі, який разюче контрастував з вестибюлем головного корпусу лікарні.

Замість рівно постеленого ламінату, під ногами з’явився дірявий лінолеум. Білі стіни були заплямовані масними слідами від людських долонь, кров’ю і ще бозна-чим. У голих лампочках ввижалися шибеники, що одиноко звисали на сплавленій проводці під самісінькою стелею, яка давно потребувала побілення. Та найгіршою вадою цього приміщення був ядучий кислотний сопух, що в’ївся в стіни, і його не годен витіснити звідси найлютіший протяг.

На жодного з трьох учасників цієї ходи такі зміни не справили враження: пацієнт іще досі був непритомний, а санітари внаслідок своєї роботи тут стали надміру черствими до умов, у яких лікувалися пацієнти.

Мовчанку перервав Чахлий:

— Шреку, а ти у відпустку йдеш? Відпочинок тобі б не завадив.

— Не хочу, — коротко обізвався той.

— Ти вже спам’ятався б. Півроку все ж таки минуло…

— Замовкни, — обірвав Шрек напарника.

Не помічаючи роздратованості в голосі товариша, Чахлий і далі торочив своє:

— Не переймайся, я тебе розумію і Павлович теж. Втратити малого не просто. А особисто мене хата грузить: діти, жінка, теща, а тут, хоч психи, проте як рідні. Куди його?

— Давай у тринадцяту.

— Не пощастило, — вичавив із себе посмішку Чахлий і рушив до згаданої палати, повертаючись подумки до власних проблем, що, на його думку, обтяжували йому життя не гірше, аніж оцим бідолахам, ув’язненим у психлікарні.

Як приймак у чужій сім’ї, він ніколи не мав права голосу. Будь-які побутові чи родинні питання вирішували без його участі. Купівля холодильника чи телевізора, поїздка на дачу й вибір спіднички для меншої доньки, ба навіть перегорілу лампочку замінював сусід-алкоголік на особисте прохання тещі та з її обов’язковою критикою бездарного зятя. Останнє вельми гнітило Чахлого. Він терпіти не міг косих поглядів стареньких бабусь — тещиних колежанок, що обов’язково перемивали йому кісточки за першої-ліпшої нагоди.

Дружину він теж розлюбив. Від офіційного розлучення стримували навіть не діти, а можливість мати прихисток у психлікарні, де він ховався від зовнішнього світу, під патронатом шефа відчуваючи себе вершителем людських доль.

Санітар отямився перед палатою.

— Шреку, ми цього психа так і залишимо в костюмі?

— Ні, звісно.

— Гаразд, у палаті роздягнемо, — запропонував худий.

— Ворушися, — підострожив товариша Шрек.

Він, як і його напарник, мав свої причини працювати в цьому дурдомі, основна з яких полягала в цілковитій самотності відтоді, як рідний син відійшов у вічність. Убитий чумою 20-го століття через інфіковану голку товариша, він і далі жив у пам’яті батька, викликаючи в того тяжкий смуток. Аби не опинитися на ношах замість чергового пацієнта, Шрек повністю віддавався роботі.

У палаті номер тринадцять, інтер’єр якої продовжував «найкращі» традиції аварійних приміщень «Аляски», настав ранок.

Сонячне проміння косими лініями заливало приміщення крізь велике й брудне вікно. Пацієнти з розмаїтими діагнозами прокидались один по одному. Ніхто не квапився покидати ліжка заради сніданку чи ранкових процедур, а тим паче балачок. Усі як один виходили зі сплячого режиму через ліниві потягування й затяжні позіхання. Зненацька цю ідилію порушив новоприбулець. Він рвучко схопився з ліжка і, заклякши в сидячій позі, перелякано глипнув на заґратоване вікно, двері та незнайомих йому людей.