Сергій Бут - «Аляска»

Раптом зусібіч на Прапора з Антоном посипалися хворі. Їхня купа швидко переросла в піраміду, а вже за мить нагадувала пересувний мурашник. Тіла незграбно стелились одне на одне. Знизу борсався санітар, над ним лежав хтось із пацієнтів, зверху настрибував хтось іще, і це вовтузіння тривало десь із хвилину, поки Міхаель не висмикнув із тієї купи Антона. Пацієнти остаточно розступилися, узрівши Адама, що поспішав на допомогу своєму напарникові.

Тим часом у кабінеті головного лікаря, маринуючись у тютюновому диму, сидів дивний гість, через якого на подвір’ї точилася жорстока бійка. Його служка підпирав двері спиною, воліючи не втручатися в діалог свого патрона з головним лікарем, чия рука, татуйована медичним символом, саме відчиняла кватирку.

— Зараз напустимо свіжого повітря, отче. Ніяк не можу позбутися цієї звички.

Лікар розчахнув вікно й повернувся за стіл, де на нього очікував свіжий випуск місцевої газети, люб’язно презентований священиком.

— Яка, кажете, сторінка? — ґречно перепитав він свого гостя.

— Третя, — нарешті подав голос представник церкви.

Діставши точні координати тексту, психіатр занурився з головою в статтю. Доки його очі бігли за словами, а мозок вникав у сенс написаного, отець Iларій боровся з нервозністю, яка зародилася в стінах цього закладу задовго до сьогоднішньої розмови. Сімейна трагедія привела його сюди два роки тому як мученика, що потребував невідкладної допомоги, і, на диво, лікар впорався з цим завданням. Та гіркий осад підіймався з дна зраненої душі щоразу, як священику випадало навідувати свого спасителя в робочій обстановці. Сором за спробу позбавити себе життя, яка в ієрархії гріхів посідає один із найвищих щаблів, а носіям сану й поготів загрожує анафемою, душив щоразу, як він опинявся перед хранителем цієї таємниці. Хвала Богові, хорист Фома домовився про неофіційне лікування з Павловичем, який за невеличку винагороду не тільки витягнув священика з кризи, а й погодився тримати язика на припоні. Відтоді контрольні зустрічі, покликані відстежували динаміку притлумленої хвороби, панотець використовував як привід подякувати за колишній труд ескулапові.

Ознайомившись із запропонованим текстом і нарешті відклавши часопис, Павлович глянув на шановного гостя.

— Ну, слава Богу, а то я вже подумав, що ваш передчасний візит пов’язаний із погіршенням здоров’я.

Священик квапливо відповів:

— Ні-ні, з цим усе гаразд, — і згодом додав: — Завдяки вам.

Відчуваючи цілковиту владу над психікою колишнього підопічного, Павлович узявся заспокоювати його й самого себе, оскільки нарис більшою мірою критикував професійну діяльність лікаря і його закладу.

— Отче, не варто вірити цим писакам. У гонитві за сенсаціями газети підхоплюють будь-які чутки. Запевняю вас, із хворими ми поводимося пристойно. Але заради вашого спокою обіцяю особисто контролювати ставлення підлеглих до пацієнтів.

У відповідь на шляхетні наміри лікаря, священик поблагословив його символом християнства, накресленим у повітрі зціпленими пальцями, проте не спішив покидати кабінет. Він збирався на думці, ніяковіючи через ідею, яку мав ось-ось озвучити. Вагання гостя не залишилося без уваги Павловича, який, чекаючи, дістав нову цигарку, дав панотцеві час скласти до купи думки. Священик зайшов здалеку.

— Без сумніву, це писала рука божевільного.

Погляд священика блукав широчезним столом, захаращеним попільничкою та усіляким канцелярським приладдям — від олівців до медичних карток пацієнтів. Схожий безлад панував у його голові. Чіпляючись то за одні, то за інші предмети, він обережно добирав слова і врешті-решт наважився:

— Справа в тім, що ми з Фомою, — священик кивнув у бік свого прислужника, — переймаємося долею нашого знайомого, який випадково потрапив до вас на лікування.

Павлович вельми здивувався. Критичний нарис у запропонованій священиком статті повів його думки хибним шляхом. Він наготувався вислухати високоморальне казання стосовно цінності людського життя й неприпустимих методів лікування, про які йшлося в статті, але аж ніяк не очікував почути слова виправдання для одного зі своїх пацієнтів. З цієї миті розмова набувала матеріального забарвлення, тож Павлович пильно зосередився на словах панотця, який провадив далі:

— Він звернувся до мене по допомогу, але я виявився не годним урятувати цю бідну душу. Його доля нам не байдужа, — підсумував отець Іларій.