Сергій Бут - «Аляска»

Антон перевів погляд на хлопця й поцікавився:

— Що з ними зробили?

— Напругу через голову пропустили.

— Навіщо? — здивовано спитав співрозмовник.

— Потім розповім. Слава Богу, нас не чіпають.

Міхаель повернувся спиною, даючи знати про кінець розмови.

Спантеличений Антон звів погляд у стелю. Можливо, там, на гладкій і білій поверхні, причаїлися відповіді на всі його запитання. Можливо, там намальовано вихід із лабіринту, у якому поневірялася його скалічена душа. Сотні рівнянь і десятки задач стискали йому голову, але жодна з відомих формул не давала розв’язку тим проблемам. Даремно він шукав угорі підказок: перекриття лише виконували свою розподільну функцію між поверхами.

— Дивна лікарня, — промовив Водолаз.

— Ласкаво просимо до психушки — відділення «Аляска», — урочисто промовив Міхаель.

— Чому «Аляска»? — пошепки спитав Антон, відчуваючи, як географічний термін відлунює прихованим змістом.

Міхаель набрав повні груди повітря, щоб одним махом видати важливу інформацію:

— Тому що ми відірвані від головного корпусу, як Аляска від Америки. І тримають тут тільки відморожених.

Останнє речення неабияк насторожило Антона.

— Тобто?

— Тут тримають тих, хто на хворих не схожий. Так звані «косяки», «замовні» або взагалі викінчені психи, як-от Кома.

Ім’я сусіда Міхаель промовив дуже тихо, аби воно не дісталося вух небезпечного пацієнта, який все ще наганяв жаху своїм боксерським минулим.

— Професійний боксер, у колишньому житті олімпійський чемпіон. Якийсь кубинець надавав йому, і з того часу він схибнувся, а кубинців не любить страшно. Він тут один справжній, а ми всі косимо, або «замовні».

На підтвердження Міхаелевих слів із грудей Коми вирвався тягучий стогін. Міхаель притих, аби не тривожити спокій сусіда, й остаточно переключився на Григорія, вирішивши не гратися з вогнем.

— Навпроти тебе Григорій. Потрапив сюди здоровим пенсіонером-жевжиком. А тепер от — рослина.

— А він чому тут? — зажадав пояснень Антон.

З поваги до віку Григорія та його долі Місько всівся зручніше і, приставивши до краю рота долоню, скерував пояснення виключно в бік Антона:

— Співмешканка запакувала. Синок її з зони відкинувся, у «двушці» їм виявилося затісно.

Раптом у Антонові закипіло природжене відчуття справедливості. Він пожалів скаліченого чоловіка, що корчився від болю на своєму ліжку після болючих процедур. Беззахисний, абсолютно врівноважений і щирий Григорій зараз скидався на приборкану сильцем та ще не добиту мисливцем тварину. Слова обурення прорвалися крізь стиснуті зуби Антона:

— Невже нікому за нього заступитися? Діти? Онуки? — спитав чоловік.

— Син за бугром — в Америці чи Канаді — не пам’ятаю точно. Від нього давно не було звістки. Останній лист із фотокарткою Григорій береже мов зіницю ока.

Моторошні секрети про таємниче відділення лікарні, які відкривались Антону, сіяли сумніви щодо можливого одужання в цьому закладі. Поблажливе ставлення медсестер до Зої Олексіївни під час сніданку в їдальні розвіяла гнітюча поведінка санітарів. Ба більше, Антон побоювався, щоб його страхи не мутували тут у тяжчу форму. Видихнувши, чоловік поцікавився причиною, з якої шпиталізували його співрозмовника.

— А ти? Тебе хто сюди запроторив?

Міхаель осміхнувся й зручніше вмостився на подушці, вдивляючись у стелю.

— Самотужки. Я тут ховаюся.

— Від кого? — Антон підвівся, вражений щирою й надміру відвертою відповіддю співрозмовника.

— Вляпався в одну історію з наркотою. Мусори зцапали, хотіли справу шити, та хрін їм! — за допомогою правиці Міхаель зігнув у непристойному жесті ліву руку.

— І ти тут переховуєшся? — не переставав дивуватись Антон.

— Від них не сховатися. Від в’язниці я, братане, ховаюся, від в’язниці. Гаразд, лягаймо, бо забалакалися ми з тобою.

Міхаель повернувся до Антона спиною, демонструючи цим неетичним жестом завершення розмови, але новоприбулець несподівано спитав пошепки:

— Ти в привидів віриш?

— До нас вже дійшли чутки, що він тебе переслідує, — відмахнувся Міхаель байдуже.

— Я серйозно, — наполягав рятівник.

Насторожений голос сусіда змусив Міхаеля повернутись і дати не менш серйозну відповідь:

— Нікому про це не розповідай, інакше матимеш тут довічну прописку.

На цьому їхній діалог скінчився. Міхаель відвернувся до стіни, бажаючи поринути в сон, Антон же накрився з головою простирадлом.