Микола Козакевич: "Веста" не знає пощади

Точно о дев’ятнадцятій годині в кімнату Оленя постукали. Потім почулися голоси прибулих, і Недєльський схопив капітана за руку:

— Це Галка!

— І Мирослав Згожельський, — так само пошепки мовив капітан і поглядом наказав сержантові мовчати. Вони вислухали всю розмову — дуже чемну і люб’язну. Чули, як Олень розпаковував і лічив годинники, як Галка, щохвилини попльовуючи на пальці, дбайливо перераховував банкноти. Тривало все це досить довго. Нарешті торговці, на пропозицію Оленя, відзначили діло чаркою коньяку і, ввічливо попрощавшись, вийшли. Прочинивши двері, Завірюха і Недєльський бачили, як обидва чоловіки швидко попрямували коридором. Ні Завірюха, ні сержант Недєльський не помітили, що з протилежної кімнати через отвір для ключа за ними в свою чергу стежить чиєсь око.

— Отже, закінчилася перша дія драми Оленя. Тепер невеличка перерва, після якої почнеться друга, — випрямляючись, сказав Завірюха. — Згожельський і Галка за кілька хвилин збагатилися на півмільйона злотих, а дурний Олень радіє, що в нього є п’ятсот новеньких годинників… Чуєш, як цей бовдур порпається в коробці?

Не більше як через п’ятнадцять хвилин після відходу ввічливих бізнесменів, у двері Оленя знову постукали.

— Хто там? — почувся тремтливий голос Оленя.

— Прошу відчинити. Міліція!

У кімнаті запанувала могильна тиша. Недєльський стиснув капітана за плече:

— Як це міліція? — пошепки запитав, ще більше витягуючи шию до репродуктора. Завірюха шикнув на сержанта.

— Нас повідомили, — говорив у кімнаті Оленя чоловічий голос, — що ви скуповуєте перевезені контрабандою годинники…

— Але ж, пане начальник… — застогнав Олень.

— Я вас ні про що не питаю! — гостро перебив той. — Ось моє службове посвідчення. Я проведу обшук… Станьте отут біля вікна і не рухайтеся з місця.

З репродуктора почулося чи то ридання, чи зітхання… Потім — тиша, в якій чути було тільки глухі кроки. Заскрипіли дверцята шафи. І знову кроки.

— Що у вас в цій картонній коробці? — Голос був притишений, наче той, хто питав, нахилився до підлоги.

— Боже мій! — застогнав Олень. Примарний мільйонер раптом відлетів од нього десь у простір, уступаючи місце менш приємному, але реальнішому видінню залізних ґрат.

— Ага, годиннички!

— Пане офіцер…

— Мовчіть і не рухайтеся з місця!

Шарудіння картону — відкрили коробку:

— Так, так… — наспівно каже “міліціонер”. — Знаєте, це п’ять років, не менше. Хіба…

— Хіба що?.. — підхопив Олень з надією в голосі.

— Хіба що ви віддасте мені ці годинники без квитанції і без протоколу обшуку…

— Але ж то справжній грабунок! Таке добро! Я заявлю в міліцію!

— Будь ласка, можете заявляти. Телефон на столі. Розмовляємо без свідків. Ніхто не повірить, коли ви щось скажете проти мене. А проти вас свідчитимуть оці годинники. Дрібничка — п’ятсот штук! П’ять років!

Довга-довга мовчанка. Чути тільки хрипке дихання Оленя, який буквально задихається від страху, жадібності й безсилої люті.

— Ну, що ви вибираєте?

— Ех, бери вже мою важку, политу кров’ю і потом працю, бандите! — спалахує збожеволілий від жалю невдалий мільйонер.

— Ну, тільки обережно! Бо я можу передумати і напишу ще протокол!

Завірюха і Недєльський чують, як прибулий запаковує годинники, обгортає папером. Потім іронічне:

— Бажаю вам успіху в дальших справах!.. — Двері грюкнули. І тоді Олень вибухає плачем. Ні, то не плач — реве зубр, якого поранили в самісіньке серце.

— Пора, — тихо каже Завірюха. Притримуючи за рукав Недєльського, він обережно висовує голову в двері і бачить спину чоловіка в картатому спортивному плащі. Намагаючись, щоб невідомий не помітив їх, обидва йдуть за ним.

— Тільки без ніякого шуму, — квапливо попереджає капітан. — Ми лише простежимо за ним.

Вони доходять до сходів, і ось перша несподіванка: чоловік у спортивному плащі зник за рогом стіни, ніби раптом розтанув у повітрі.

— Скажіть, — питає Завірюха служника, — тут є ще який-небудь вихід на вулицю?..

— Нема, — здивовано відповідає той. — А в чому справа?

— Ви не бачили, тут не проходив чоловік з коробкою?

— Бачив. Збіг сходами, наче за ним гналися. Є…

Служник не доказав, бо обидва незнайомі, ризикуючи поламати собі ноги, кинулися вниз. Вибігши надвір, вони побачили, як за ріг найближчої вулиці повертав автомобіль. Жодного таксі, жодної машини поблизу не було!

— Чорт! — вилаявся Завірюха. — Був би тут Юрек із своєю “Варшавою”.