Марина Меднікова - Крутая плюс, або Терористка-2

Шериф обслинював шию Командо поцілунками, палко хекав у потилицю. Повискували збуджені Лада й Антін. Стрілою мчав попереду автівки кудлатий Рекс.

Щастя.

— Як Зірка? — поспитав Щезник.

— Нормально. Лікарі кажуть, ось-ось.

— Дивилися, хто там?

— Кого Бог дасть.

Джип на запилюженій сільській вулиці вкляк перед червоною хвірткою з табличкою «Лугова, 36». Собаки, лементуючи, висипалися з авта.

Перед ґанком ясніла посмішкою літня жінка в інвалідному візку. За спиною — друга.

— Моє вітання, Маріванно, — схилився над старечою рукою в темному ластовинні Командо.

— Добридень, синку. Ми вже скучили, ге,

Травко?

— Си-и-инку, — проспівала Травка, — ку-у-учили. Травка ку-у-учила.

Усілися за стіл.

— Умовила Щезника купити тобі м’яса.

Чоловікові треба їсти справжнє м’ясо, а не сою, — хазяйнувала Маріванна.

— Соя — це корисно й поживно, — осміхнувся Щезник.

— Більше нічого не привозь, — сказала Маріванна. — Не встигаємо їсти.

Шериф потвердив, як грім за обрієм: ваф-ф-ф, не встигаємо, але стараємося.

— Зірка знає про нас?

— Не можна. Скоро пологи.

— Дай то Боже, — зітхнула Маріванна.

По сніданні чоловіки цигаркували під яблунею. Собаки облягли довкола. Викотила візка Маріванна.

— Ти колись розповіси, як усе сталося?

Маріванна, правдивий Шерлок Голмс, усе засекретила, — видмухнув сизий струмінь Щезник.

— Скромна. Операцію продумала й розробила саме вона, — осміхнувся Командо. І розповів історію, яка розпочалася одного нечудового дня з’явою нової двірнички Альбіни Лопати.

Як Травка таємно оселилася в Маріванни, стара подвоїла потроїла пильність, заборонила Травці навіть на балкон виходити. Оболонська місіс Марпл розуміла, що спроба замаху на життя бідної, несповна розуму Травки випадковістю бути не могла. Дізнайся, кому вигідно, знатимеш, хто — істина позачасна. Тренована переглядами детективних серіалів голова Маріванни ретельно переграла всі варіанти і зупинилася на одному. На її пам’яті Травіату вже труїли горілкою. Тоді це зробила Ліда Олійник, не проти ночі згадати. Лідка згинула, та ніде не написано, що не залишила по собі якогось хвоста. Можливо, причмелена Травка на той хвіст мимохіть наступила… Реально?

Реально. І хвіст її захотів прибрати в старий, перевірений чин. Як вирахувати хвіст? Притичина? Притичина.

З’яві нової двірничихи Маріванна спершу значення не надала. Допоки Альбіна Лопата не вразила надмірною запопадливістю, аж ув очі лізла: допомогти, прислужитися, ой, який ваш собака розумний. Маріванна видзвонила Командо, поділилася підозрою.

Зафіксувала інтерес Лопати до балкона вікон.

Визирнеш, наражаєшся на пильний погляд із вулиці. Коли Маріванна заскочила Травку на балконі, а Альбіну — під ним, виснувала: нова двірничка з виразним прізвищем Лопата тут недарма. Розробила план. Командо схвалив.

Наступного дня Маріванна зупинила запряженого Шерифа. Погомоніти з Альбіною Лопатою.

Та зраділа, як виграшеві в лотерею. Маріванна пристала навіть на запобігливу пропозицію двірнички купувати харч та заносити його додому.

Маріванна щодень віддавала Командо на аналіз кефір, принесений доброю — цією, як її — Лопатою.

Командо звітував: чисто — пити можна. Допоки Командо не попередив — у кефірі сильне снодійне.

— Далі — справа техніки. Я поставив у Маріванни відеостеження. Вивів у Травчину квартиру.

Як і чекали, Лопата з’явилася опівночі. Відкрила газ…

— А якби вона зробила щось інакше?

— Мої хлопці сиділи в Травчиній квартирі.

Стежили за кожним рухом. За дві секунди були б на місці.

— А кого виносила «швидка»?

— Не «швидка». Мої бійці. Маріванну, Травку й Шерифа терміново евакуювали. Вранці виносили вже підставу — манекени.

— А міліція? Телебачення?

— Хіба зв’язки тільки в бандюків? У міліції — мій однополчанин. І телебаченню інформацію злив він. Моя заслуга — мінімальна. Віншуй Маріванну — натхненницю всіх наших перемог.

Так збіглося, що Крутая саме того дня святкувала ювілей фірми. Я ледь устиг.

Командо пригорнув стару. Маріванна ковтнула спазм у горлі.

Кулик зазирнула до приймальні.

Зінька зазвичай робила все водночас: виховувала Пікайзена, сканувала фото оновленої Крутої, керувала комп’ютерною мишею, висмикувала прив’ялі квітки з пишного суцвіття бузкової фіялки.

— Ні, її немає, — доповідала телефонічно.

Новітня гарнітура з манюніх навушників та мікроскопічного мікрофончика, пришпиленого за комір блузки, вивільняла руки. Скидалося, що Зінька розмовляє сама до себе.