Марина Меднікова - Зірка, або терористка

А під ногами, ген, унизу, — звивиста ріка між зелено-піщаних берегів…

— У лікарні Андрієві поставили три діагнози поспіль. Інсульт, напад поліартриту, апендицит. Йому відібрало мову, боліли руки-ноги і живіт. Хотіли робити операцію. Не встигли, — Командо видобув сигарети, вкинув до рота просто з пачки. — Вийдемо на повітря.

Зірка висоти не любила. На даху вітер підхопив сукню.

Започувалася як на палубі правдешнього «Титаніка». Який ще не знає, що попереду — айсберг. Сіла у плетене крісло.

Командо — навпроти.

— Я вимагав, щоби мені дозволили вивезти його за кордон, показати європейським токсикологам. Відмовили.

У свідоцтві про смерть написали: загальна інтоксикація організму, викликана саркомою підшлункової залози.

— Ляля й Катя, — сказала Зірка, — на третій день не могли говорити, плакали. Всіх дітей привезли з різними діагнозами.

Коли дізналися, що вони з одного класу, зібрали консиліум і встановили харчове отруєння. Ляля Пономаренко просила, щоб… їй… ноги… відрізали.

Докурив. Зірка з задоволенням забралася назад, до кімнати.

Командо поклав перед Зіркою альбом. На багатьох світлинах — Командо і Андрій Перегуда — молоді, засмаглі, у камуфляжі, озброєні. На одній — забинтована, як кокон, людина, лежачи на лікарняному ліжку, пальці латинською V — вікторією показує фотографу.

— Це хто?

— Я у шпиталі. Ми з Андрієм де тільки не воювали. Якби не він, мене б уже не було. Після поранення півроку висів на волосинці. Дружині похоронка прийшла. Вона на збереженні лежала. Почалися передчасні пологи. Вночі, під Новий рік. Не могли нікого з персоналу докликатися. Сама й пішла до лікарів. І народила по дорозі. Чергова акушерка звеліла дружині підвестися… вона весь час лежала разом з дитиною… на підлозі… і самій іти до пологового залу. Кричала, що вона не наймалася тут усіх носити й возити. Дитина і дружина померли від зараження крові. Я пістолет не здав. Їхав убити всіх. Андрій умовив подати в суд. Мене відправили на експертизу, мовляв, після тяжкого поранення в голову і все таке… А лікарню зобов’язали підвищити, поглибити, розширити і зміцнити… Шкода — послухався Андрія і не вбив їх. Тепер помилки не буде.

— Навіщо мені все це?

— Зазнайомитись.

— Але ж ми не напарники з американського кіна.

— Може й станемо.

— Мені теж звірятися?

— Я й сам про вас знаю. Хто міг телефонувати вашим батькам? — Командо ходив до вікна й назад.

У джинсі і светрі вже не видавався аж таким небезпечним.

Огледіла помешкання. Гостьове крісло — єдина поступка традиційним меблям. Решта начиння — саморобка. За прочиненими дверима іншої кімнати — спортивні тренажери.

А тут — стелажі, робочий стіл, тумбочка з комп’ютером.

— Накаслик, — раптом сказала Зірка.

— ?

— Тумбочку мій тато називає накасликом. Сам їх робить.

Він майстер по дереву.

— Можна йому замовити? У самого руки до всього не доходять.

— Батьки живуть у Ясинях.

— Ноу проблем. Ми доставимо.

— Ми?

Командо не відповів.

— То хто з ваших знайомих міг збурити батьків і навіщо? — запитав по павзі.

— Про слідство знають кілько людей. І слідча з усіх брала підписку про нерозголошення. Травка у лікарні. Лідка вдавиться за копійчину, а міжміський дзвінок тепер дорогий.

Та й моїх батьків вона вже сто років не бачила. Щоправда…

Не знаю, яким робом це тулиться до справи… Директорові ліцею і до прокуратури надіслано мої фото…

— Що на них?

— Нічого особливого.

— Точніше.

— У директора було фото, на якому я… цілувалася. Хтось за мною стежив та його зробив.

— Хто це міг бути?

— Може й сам Покотило… Ні, тоді він захворів і не потрапив на зустріч з Клинтоном.

— Дві секунди! Ви цілувалися з Клинтоном? — Командо глянув на Зірку.

Відійшов до вікна без фіранок. Голе скло, блакитно-сірий дніпровський пейзаж за ним.

— А на фото, які ви бачили у прокуратурі?

— Я з Травкою Голуб.

— Вас пасуть.

— Навіщо?

— Добре дізнатися не запізно.

— Це глупство. Навіщо мене пасти?

— Комусь важлива ваша деморалізація. Є такий стратегічний хід — фальшивий наступ. Десь влаштовується великий галас та імітація наступу військ. Туди відтягуються сили ворога, а на оголеній ділянці фронту робиться справжній прорив. Хтось у такий спосіб прикриває свою участь у злочині. Іншої версії у мене немає.

— Ви… теж вважаєте це свідомим злочином?

— А хто ще так вважає?

— Слідча прокуратури Кулик Тетяна Іванівна.