Марина Меднікова - Зірка, або терористка

— Поїхали, — сказав лікар, приймаючи бузкового папірця, роздивився, що їх там не один, а два, пхнув гроші до кишені халата і сказав Зірці, — оце наповнений заспокійливим шприц. Ви зможете?

— Як вас звати?

— Навіщо?

— Хочу подякувати.

— Антон Петрович.

— Дякую, пане Антоне, красно дякую.

Зірка повернулася до міліціянта.

— Товаришу капітане, навіщо обшук?

Капітан Зінов’єв утер піт з чола.

— Розумієте, — почав він і затнувся, бо зайшов слідчий Станіслав Павлович, чорнявий бородань, підлеглий Кулик.

— Я опитування сусідів закінчив, — сказав слідчий, — що тут коїться? Чому «швидка» пішла звідси з порожніми ношами?

Лікар «швидкої» знову зайшов до кімнати, винувато стенув плечима. Дав сигнал санітарам пеленати сонну Травіату.

Гроші не повернув. Санітари хутенько впоралися. Станіслав Павлович витрусив на стіл драну клейончасту Травчину торбу: кістки, шматки хліба, папірці, ганчірки, порожні флакони.

Зірка вийшла на двір. Аж знесилена з безпомічності і безпорадності.

— До неї заходила баба, тобто жінка, вибачайте, — почувся голос з-за спини.

Позаду Зірки стояв, руки в кишені, Командо.

— Яка жінка?

— Побачу — впізнаю. Це я телефонував вам.

— Звідки дізналися номер?

Командо промовчав.

— Я знав, що приїдете. Зараз куди?

— Мені до ліцею треба, я з уроку вибігла.

— Підвезете?

Командо заледве вмостився в «жозі». «Такому в автобусі їздити», — подумала Зірка.

— У мене джип, — телепатував Командо.

— То навіщо поїхали зі мною? Не люблю детективних сюжетів.

Зірка не вмикала мотора.

— Схожий я на такого, що його можна легко спекатися?

Заїдатися з цим сейфом у піджаку не захотілося. Зірка набрала швидкість. Ззаду вилетіла іномарка і, ш-ш-шух, підрізала «жозі».

— А най ті… — Зірка ледве вихопилася з-під «мерса», — підрізають, псякрев, заробляють собі на домовину.

— Гарно кермуєте. Всі нитки цієї справи ведуть до вас. Ви не боїтеся заїхати до мене додому після роботи?

— Боюся.

— Хочете, щоб були інші жертви?

— Погрожуєте?

— Ось моя адреса, телефон. Віддайте комусь, хто вас підстрахує. Ви не відмовитеся, бо це стосується не лише мене, а й вас. Чекаю після сьомої.

Почувся «Титанік».

— Маленька, що у тебе трапилося? — стурбований голос батька.

— Нічого, неню, як ви там? Як мамині ноги, дістали вже від мене ліки?

— Учора, спасибі, сходив на пошту, взяв. Слухай, щойно мені якась жінка подзвонила, сказала, що твоя подруга. Ти що, під слідством? Я приїду. Маму не хвилюймо. А мені все розкажи.

— Неньо, це — мобільник, дорого розповідати, я тобі з дому зателефоную. Не вір нікому і нічому.

— А жеби вона срала колючим дротом, як мене налякала.

Цьом, мала, я чекаю. Як треба — вмент буду.

— Чому не повинен вірити ваш батько? — запитав Командо.

— Йому щойно повідомили, що я під слідством. Де вам зупинити?

— Де завгодно.

У дзеркало заднього овиду Зірка побачила, як Командо перейшов вулицю і зупинив авто у зворотному напрямку.

Адреса Командо лежала на торпеді поряд з телефоном.

«Отой Григорій, про якого Олег по телевізору розповідав, теж давав жертвам номер телефону. Обидві жінки, що зателефонували, — на цвинтарі… Джипок у Командо нічогенький, таких, як моя «жозі», за нього мабуть десятеро піде. Де в порядної людини такі гроші? І вбраний не з секондхенду. Мешти — справжня «саламандра», шкіряні штани — від Гуччі…»

Після уроків Зірка потелефонувала Олегові. «Якщо маєте щось сказати, кажіть, а ні — аріведерче! Олег Ткач — автовідповідач». Зірка надиктувала номер телефону й адресу Командо. Додала: «Олеську, як мене не буде після дев’ятої вдома, шукай мене там. Але — не раніше».

Командо вдивлявся у простір за вікном неначе вперше. Він мешкав у горішній квартирі в новобудові на Троєщині. На двадцять другому поверсі. Від таких осель метикованіші відмовляються: знають, що матимуть проблеми з дірявими стелями.

Командо не відмовився.

Кілька місяців впорядковував, боровся з організованою жеківською злочинністю і здирництвом, а таки досяг.

Квартира зависала над дахом різнорівневого будинку. І коли Командо вперше вийшов просто з кімнати на небо, зрозумів — звідси не піде нікуди. Дах чи не на половину футбольного поля дбайливо встелив плиткою, зробив перила.

Захищений стінами вищих поверхів сусідніх секцій, обернений на затоку Дніпра, величезний балкон відкривався всім вітрам і променям. Плетені з лози крісла перед лозяним столом під крислатою парасолею, квіти у дерев’яних ящиках.