Дік Френсіс - У пастці

— Що таке… е-е… інспекторе… Я тільки виконую доручення… е-е… мого молодого друга Чарлза Тодда.

— А що це за картини?

— Уявлення не маю. Він попросив принести, та й годі.

Я нишком вийшов з контори, пройшов через дверцята на вихід. І трохи втомлено зіперся на письмовий стіл портьєрні. Він стояв за якихось шість футів попереду, трохи праворуч. Я міг дотягтись і торкнутись його. Гадаю, Портер вважатиме, що це досить близько, — як ми й умовлялись..

Мешканці «Гілтона» почували себе ні в сих ні в тих. Вони згромадилися неправильним півколом і придивлялись до того, що діється.

— Містер Чарлз Тодд попросив принести їх? — голосно запитав Портер.

— Авжеж, він.

Погляд Портера метнувся до мене.

— Ви просили його?

— Ні, — відповів я.

Мельбурнзька поліція, певна річ, домагалась вибухового ефекту, але це набагато перевершило мої сподівання.

Я опинився віч-на-віч з биком. Він збагнув, що його обдурено. Він сам себе звинуватив власними словами й фактом виконання такого доручення. Лють здіймалась у ньому, як гейзер, а руки потяглись до моєї шиї.

— Ти мертвий, — загорлав він. — Адже ти мертвий, бий тебе болото!

Він збив мене з ніг своєю вагою, і мені довелось вклякнути на одне коліно; я душився під його мертвою хваткою і двомастами фунтів; даремні були всі спроби відбитися від нього кулаками, його гнів виливався на мене, як лава. Бозна-які були в нього наміри, але люди Портера встигли відтягти його, перш ніж він замордував би мене на м'якому килимі. Підводячись зі скрипом, я чув, як клацнули наручники.

Він усе ще стояв поруч зі мною, скуті руки тремтять, дихання важке, сам увесь скуйовджений, злостиві очі набігли кров'ю. Якась мить непогамованої люті — і всю його цивілізовану зовнішність наче вітром здуло. Його жорстоке нутро — все назовні.

— Привіт, Гадсоне, — сказав я.

— Перепрошую, — неуважно сказав Портер. — Я не думав, що він сказиться.

— Атавізм, — сказав я.

— Що?

— Він завжди був дикуном, — пояснив я. — Під спудом.

— Вам видніше, — сказав він. — Я його бачу вперше.

Він кивнув головою Джікові, Сері й, нарешті, мені й поспішив за своїм в'язнем, що віддалявся.

Ми кліпали одне на одного очима. Мешканці готелю торопіли на нас хвилину-другу, потім почали розходитись. Виснажені, ми сіли на найближчу блакитну вельветову лавку, посадивши Серу посередині.

Джік узяв її руку і стис. Вона накрила своєю долонею мою.

На все це пішло дев'ять днів.

На все це затрачено чимало зусиль.

— Не знаю, як ви, — сказав Джік, — але я не від того, щоб напитися пива.

— Тодде, — сказала Сера, — ну починай же.

Ми були всі у спальні (в моїй): Джік і Сера розслаблені, я у Джіковому халаті, й ми обоє з ним трохи пахнемо ліками.

Я позіхнув.

— Про Гадсона?

— А про кого ж іще? Я не засну, доки ти нам не розповіси.

— Ну… Я шукав його або іншого подібного типа, перш ніж навіть зустрівся з ним.

— Але чому?:

— У зв'язку з вином, — пояснив я. — У зв'язку з вином, викраденим з Дональдового льоху. Той, хто вкрав його, не тільки знав про те, що воно там, як спуститися сходами, за непомітними дверима, зробленими у вигляді шафи… я сам кілька разів зупинявся у тому домі й ніколи не здогадувався про існування льоху… а згідно з Дональдом виходило так, що злодії мусили приїхати, наготувавши ще й відповідні ящики, щоб спакувати вино. Вино звичайно пакується по дванадцять пляшок у ящик., а в Дональда вкрали біля двох тисяч пляшок. З такою кількістю треба було добряче помарудитись. І часу це відібрало багато, а для зломщиків гаяти час — це ризик. А ще — це було особливе вино. Невеличкий маєток, як сказав Дональд. Це те вино, яке продають і купують як нерухомість, а коли його взагалі хтось і п'є, то коштує воно тижневу зарплатню за пляшку. І на додачу до всього це був такий ґатунок вина, що, перш ніж взагалі братися до крадіжки, треба мати професіонала, аби знати, як його зберігати і як продавати… а що Дональд займався саме вином і метою поїздки до Австралії було вино, то я відразу взявся шукати когось, хто знав Дональда, знав, що він купив Маннінгза, розумівся на доброму вині та на торгівлі ним. І тут — прошу, маєте — Гадсон Тейлор, достеменно така людина. Проте мені здалося, що це все надто просто… бо на виглядвін був не такий, як треба.

— М'який та приязний, — похитала головою Сера.

— І заможний, — додав Джік.

— Либонь — грошеголік, — сказав я, відгортаючи ковдру і з тугою позираючи на прохолодну білу постіль..