Дік Френсіс - У пастці

— А цей… цей хвіст… на літаку? — На саму цю думку вона занепокоїлася.

— Ні. Він телефонував… з Аліс.

— Гаразд.

Вона пішла наперед до свого місця. Літак приземлився в Аделаїді, люди вийшли, люди сіли, і ми знову знялись у повітря, щоб ще годину летіти до Мельбурна. На півдорозі Джік і собі прийшов у хвіст літака, щоб скористатися туалетом.

Ідучи назад, він теж на хвильку затримався біля мене.

— Ось ключі від машини, — сказав він. — Сідай і чекай на нас. У такому вигляді тобі не можна з'являтись у «Гілтоні», а сам ти ще не зможеш перебратися.

— Зможу.

— Не сперечайся. Я позбудуся будь-якого хвоста і повернусь. Чекай.

Він пішов не озираючись. Я взяв ключі й поклав їх у кишеню джинсів, а тоді почав думати про все приємне, щоб згаяти час.

Під час висадки я плентався далеко позаду Джіка й Сери. У цьому поважному місті фінансистів мої шати привертали набагато більше вражених поглядів, але мені було байдужки. Зніяковіння найкраще гамується втомою і тривогою.

Джік і Сера, несучи тільки ручний багаж, пройшли без зайвого галасу повз видачу багажу і попрямували до черги на таксі. Увесь аеропорт був заклопотаний, зустрічаючи пасажирів, які прибували напередодні Кубка, і — наскільки я бачив — лише одна особа була заклопотана тільки моїми друзями.

Я всміхнувся. Молодий і в'юнкий, як вугор, він прошмигнув крізь натовп і відштовхнув з дороги жінку з немовлям, щоб спіймати таксі. Я так і сподівався, що доручать цю роботу саме йому, бо він знав Джіка в обличчя. Це він линув йому в очі скипидаром у Художньому центрі.

Непогано, — подумав я. — Цей хлопець не дуже кмітливий, і Джікові неважко буде позбутися його.

Я трохи поблукав з безневинним виглядом і, не помітивши ніде ніякісінької небезпеки, помалу пішов на автостоянку.

Після Аліс Спрінгз вечір здавався прохолодним. Я відімкнув дверцята машини, заліз на заднє сидіння, зняв капелюха, з яким мені так поталанило, умостився й почав, чекати на повернення Джіка.

Їх не було години зо дві, — я вже закляк, усе здавалось незручним, і я почав лаятись.

— Даруй, — засапано сказала Сера, відчиняючи дверцята і падаючи на переднє сидіння.

— Довелось добряче попрацювати, щоб спекатись цій нишпорки, — сказав Джік, сідаючи до мене на заднє сидіння. — Як ти тут?

— Холодний, голодний і злий.

— Тоді все гаразд, — бадьоро сказав Джік. — Він причепився, як п'явка. Це той хлопець з Художнього центру.

— Так, я бачив його.

— Ми вскочили до «Вікторія Роял», наміряючись одразу вийти бічними дверима й піймати таксі, аж тут він увіходить за нами крізь парадні двері. Отже, ми подалися до бару випити, а він тинявся у холі, розглядаючи книжковий кіоск.

— Ми думали — краще по змозі не давати йому взнаки, що ми його помітили, — сказала Сера. — Тому ми змінили наші наміри, вийшли на вулицю, піймали інше таксі й поїхали до «Ноті Найнті» — це єдиний у Мельбурні комплекс, де можна поїсти, потанцювати й подивитися виставу кабаре.

— Місць не було, — сказав Джік. — Щоб зайняти столик, мені довелось приплатити десять доларів. Звичайно, ми ліпшого й не бажали. Темні закутки та психоделічне різнобарвне освітлення. Ми замовили й відразу заплатили за кілька напоїв, перечитали меню, а тоді підвелись і пішли танцювати.

— Востаннє ми його бачили, коли він ще стояв у черзі біля вхідних дверей. Ми пробралися через пожежний вихід повз якісь гардеробні. Забрали дорогою наші сумки, які покинули там, коли прийшли до ресторану.

— Думаю, він не здогадається, що ми навмисне втекли від нього, — сказав Джік. — Там сьогодні казна-що коїться.

— Чудово.

З ефективною допомогою Джіка я переодягнувся з туриста у стилі Аліс — на завсідника тоталізатора на перегонах у стилі Мельбурнзького Кубка. Він відвіз нас до «Гілтона», запаркував машину на австоянці, і ми ввійшли до вестибюля так, ніби ніколи й не виїздили.

На нас ніхто не звертав уваги. Тут напередодні перегонів панувало збудження. Люди у вечірньому одязі припливали сюди з танцзали і зупинялися невеличкими групками, щоб погомоніти, перш ніж розійтися по домівках. Люди, що поверталися з інших ресторанів, заходили сюди випити по останній. Всі вони обговорювали шанси завтрашніх заїздів.

Джік узяв наші ключі біля столу видачі.

— Ніяких вістей, — сказав він. — Вони про нас тут, здається, не згадували.

— Слушно.

— Тодде, — звернулась Сера. — Ми з Джіком замовимо їжу в номер; ти приєднаєшся до нас?

Я кивнув головою. Ми піднялися ліфтом і пішли до їхнього номера; всі натомилися і тому повечеряли мовчки.