Дік Френсіс - У пастці

— У цій кімнаті — всі європейці, — пояснив доглядач галереї. У голосі все ще відчувалася нудьга. Подумки я зауважив, що він не австралієць. І не англієць. Може, американець. Важко вгадати.

— Чи є у вас картини з кіньми? — запитав я.

Він зміряв мене довгим і спокійним приязним поглядом.

— Так, є. Але протягом цього місяця ми виставляємо роботи австралійців і другорядних художників з Європи. — В його вимові було чутно ледь помітне пошелескування. — Але якщо ви хочете побачити картини з кіньми, то вони у нас поскладувані отам на полицях. — Він показав на ще одну завісу з пластикових смужок, що висіла навпроти першої. — Ви шукаєте щось конкретне?

Я промимрив прізвища кількох австралійців, чиї праці оглядав у Мельбурні, його позбавлені блиску очі, здавалося, проясніли.

— Авжеж, у нас дещо є з цих художників.

Він провів нас крізь наступну завісу до третьої і — як на наш погляд — найцікавішої кімнати. Як доглядач і обіцяв, півкімнати займали щільно позаставлювані два ряди полиць. У другій половині розташувалась контора, а також пакувальна й окантовувальна служби. Просто перед нами засклені двері вели до закуреного й ніби висушеного садка, але й тут світло падало тільки з прозорого даху.

Біля засклених дверей стояв мольберт, а на ньому — повернуте до нас тильним боком невеличке полотно. Різні прикмети непомильно свідчили, що над полотном недавно працювали і щойно перервали роботу.

— Пробуєте свої сили? — поцікавився Джік і підійшов, щоб поглянути.

Блідий доглядач галереї аж скинув рукою, ніби хотів зупинити Джіка, і тут раптом щось у виразі Джіка потягло мене до нього, наче магнітом.

— Гнідий кінь (поворот у три чверті), його елегантна голова ледь піднята — неначе прислухається. На задньому плані — шляхетні обриси садиби. Решта картини — гармонійно закомпоновані дерева й лука. Робота, на мою думку, була вже більш-менш завершена.

— Це чудово, — сказав я у захваті. — Вона продається? Я хотів би її купити.

Завагавшись на якусь мить, доглядач відповів:

— Вибачте, але це малювалось на замовлення.

— Шкода! А ви не могли б мені продати цю й намалювати іншу?

Доглядач усміхнувся з жалем:

— Боюся, що ні.

— Дуже прошу, скажіть мені ваше прізвище, — мовив я щиро.

Йому це мимохіть припало до душі.

— Гарлі Ренбо.

— А тут є ще ваші роботи?

Він показав рукою на полиці.

— Одна-дві. Картини з кіньми всі в нижньому ряду проти стінки.

Ми всі троє заходилися витягати по одній картині, роблячи при цьому аматорські коментарі.

— Оця гарна, — сказала Сера, тримаючи маленьку картину, що зображувала тлустого сірого поні й двох старосвітських хлопців-селюків. — Вам подобається? — Вона показала її Джікові й мені.

Ми подивились.

— Дуже гарна, — сказав я прихильно.

Джік відвернувся, ніби вона його не зацікавила. Гарлі Ренбо стояв без руху.

— Ну, гаразд, — сказала Сера, стенувши плечима. — Я просто думала, що вона гарна. — Вона поставила її назад на полицю й витягла іншу. — А як вам ця лошиця з жеребцем? Мені здається — мила.

Джік ледве стримувався.

— Сентиментальна бридня, — сказав він.

У Сери був уражений вигляд.

— Може, це й не мистецтво, але мені подобається. Ми знайшли одну роботу з химерним підписом: Гарлі Ренбо. Велике, полотно, вкрите лаком, без рами.

— О, — сказав я, як цінувач. — Ваша.

Гарлі Ренбо похилив голову. Ми з Джіком і Серою дивились на. роботу, яку доглядач визнав своєю.

Виразне наслідування Стаббза. Видовжені коні, вписані в загадково-похмурий краєвид. Пристойна композиція, кепська анатомія, гарне виконання, оригінальності — нуль.

— Чудово, — сказав я. — Де ви це малювали?

— О… тут.

— З пам'яті? — запитала Сера з замилуванням. — Скільки вміння!

Гарлі Ренбо, заохочений нами, приніс ще два зразки своєї роботи. Жодна з них не була краща за першу, проте одна з них була набагато менша.

— Скільки ця коштує? — запитав я.

Джік гостро подивився на мене, але промовчав. Гарлі Ренбо назвав таку ціну, що я відразу затріпав головою.

— Шкода, — сказав я. — Мені дуже подобається ваша робота, але…

Ввічлива торгівля тривала довго, проте, як і ведеться, ми зійшлись на ціні вищій, ніж хотів покупець, але нижчій, ніж сподівався художник. Джік покірливо подав свою кредитну книжку, і ми забрали трофей.

— Боже милосердний, — вибухнув Джік, коли ми відійшли вже на таку відстань, що доглядач не міг нас почути. — Ти ще в колисці краще малював. Нащо тобі це паскудство?