Дік Френсіс - У пастці

— Чому?

— Цим разом подвоєна ставка на половину цифри 11.

— О боже, — сказала Сера. — Ох і розумаха.

Почав сіяти дощ, і менш витривалі вболівальники взялися шукати прихистку.

— Ходімо, — сказав я. — Сядемо там, де сухо.

— Ви йдіть, — сказала Сера. — А я не можу.

— Чому?

— Бо ті місця тільки для чоловіків.

Я засміявся. Я думав, вона жартує, але виявилося, це не жарти. Атож, нічого смішного. Близько двох третин найкращих місць на трибунах для членів призначались для чоловіків, і тільки.

— А як же бути з дружинами й подругами? — запитав я, не вірячи.

— Вони можуть піти на дах.

Сера, австралійка, нічого дивного у цьому не вбачала.

Для мене і, безперечно, для Джіка, це було дивовижно.

Він промовив, анітрохи не змінюючи виразу обличчя:

— На багатьох великих іподромах чоловіки, які рядять перегонами в Австралії, розставляють для себе шкіряні фотелі на засклених трибунах, влаштовують ресторани й бари з глибокими килимами, де вони можуть їсти й пити, як королі, а їхні дружини тим часом їдять у кафетеріях і сидять на твердих пластикових стільцях на відкритих трибунах разом з рештою натовпу. Вони вважають таке поводження цілком нормальним. Усі антропологічні групи вважають власні найдивовижніші племінні звичаї цілком нормальними.

— Мені здавалося, що ти любиш усе австралійське.

Джік важко зітхнув.

— Ідеально ніде не буває.

— Я вже промокла, — сказала Сера.

Ми піднялись на дах, де на одного чоловіка припадало дві жінки; тут було вітряно, волого, а замість стільців — лавки.

— Не турбуйся. — Серу тішило, що я настільки вражений таким ставленням до жінок. — Я вже звикла до цього.

— Мені здавалося, Австралія дуже пишається, що забезпечила всім однакові права.

— Всім, крім половини населення, — сказав Джік.

З нашої неприступної фортеці ми чудово бачили весь іподром. Сера й Джік криками підбадьорювали своїх обранців, але номер перший фінішував з відривом на два крупи при вісьмох проти одного.

— Це обурливо, — сказала Сера, рвучи нову серію квитків. — Який номер ти обираєш на третій заїзд?

— Мене під час третього заїзду не буде. Я маю зустрітися й випити з одним чоловіком, який знає Дональда.

Вона прийняла удар, і рухи її стали не такі невимушені.

— Знову… розслідування?

— Мушу.

— Авжеж. — Вона проковтнула слину й через силу промовила:

— Ну… Щасливо.

— Ти чудова дівчина.

Вона не сподівалася, що я так подумаю, і підозрювала кпини, але якоюсь мірою це було їй приємно. Я спустився Додолу, тішачись подумки розгубленим виразом її обличчя.

З одного боку майданчик для членів обмежувався трибунами, а з другого — проходом для коней від загорожі, де їх сідлають, до оглядового кільця. Один короткий бік майданчика прилягав до цього оглядового кільця: отже, з Гадсоном Тейлором я мав зустрітись у тому кутку майданчика, де прохід для коней переходив у оглядове кільце.

Дощ майже вщух, що благодатно вплинуло на мій костюм. Я дійшов до, умовленого місця й чекав там, милуючись яскраво-шарлатовим квітником-газоном, що оздоблював огорожу поміж проходом для коней та майданчиком. Червоний кадмій у суміші з яскравим оранжевим і білим, і ще може трішечки насиченого багрецю…

— Чарлз Тодд?

— Так… Містер Тейлор?

— Гадсон. Приємно познайомитись. — Ми поручкалися, потиск у нього сухий і міцний. Років під п'ятдесят, середнього зросту, нормальна статура, привітні, трохи сумні й розкосі очі. На ньому — і, може, ще на кількох чоловіках на іподромі — була візитка, і він носив її з такою ж невимушеністю, як і светр.

— Ходімо знайдемо сухіше місце, — сказав він. — Сюди, будь ласка.

Він повів мене вгору на один прогін східців, через вхідні двері, по широкому внутрішньому коридору, розташованому попід трибунами, повз швейцара, в уніформі та табличку з написом «Тільки для членів комітету» — до просторої прямокутної вигідної кімнати, що правила за невеличкий бар. Ідучи сюди, нам весь час доводилось перепрошувати, прослизаючи поміж групами пишно вбраних людей, але в самому барі було порівняно тихо й малолюдно. Групка з чотирьох осіб — двоє чоловіків і дві жінки — теревенили навстоячки, тримаючи біля грудей напівпорожні склянки, а дві жінки в хутрі уголос нарікали на холоднечу.

— Їм подобається повеличатись у соболиному манто, — захихикав Гадсон Тейлор, беручи дві склянки шотландського віскі й запрошуючи мене до маленького столика. — У роки, коли тепло, їм перемішуються всі карти.