Дік Френсіс - У пастці

У крамничках обабіч галереї тільки стенали плечима:

— Галерея була відчинена всього десь місяць. Скидалось на те, що великого обороту в них не було. Не дивно, що вони вирішили зачинитися.

Може, вони знають, поцікавився я, хто саме винаймав їм приміщення? Ні, вони не знали.

— Кінець розслідування, — сказав Джік.

Я заперечно похитав головою.

— Спробуємо розпитати місцевих посередників.

Ми розділилися й змарнували на розпити годину. Усі фірми, зазначені на районній дошці «Продається», відповіли, що такої галереї у їхніх реєстрах нема.

Ми знову зустрілися біля дверей, що не давали ніякої інформації.

— Тепер куди?

— А де Художня галерея?

— В Домейн, — відповів Джік; це була частина парку в середмісті. Художня галерея мала відповідний фасад з шістьма колонами і Маннінгза, якого ми розшукали всередині.

Крім нас, ніхто на нього не звертав уваги. І ніхто не підійшов до нас, щоб забалакати й порадити, де ми можемо дешево купити Маннінгза — у маленькій галереї десь у передмісті.

Ми постояли там трохи, доки я милувався дивовижною майстерністю, з якою двійко сірих поні було розташовано у пасмі передштормового світла на чолі притемненого табуна; Джік знехочу визнав, що принаймні художник тямив, як користуватися фарбою.

Більше нічого не сталося. Ми поїхали назад до кечу спортивним автомобілем, і ленч хоч трохи нас розвіяв.

— Що тепер? — запитав Джік.

— Я трохи попрацюю з телефоном, якщо такий є у твоєму елінгу.

На це пішла майже вся пообідня година: я систематично, за абеткою, обдзвонював усі фірми найму приміщень — аж до «Голуей енд Сан», — які значилися в тематичному довіднику, і це нарешті дало свої плоди. Згадане приміщення, — відповіли у фірмі «Голуей енд Сан», — винаймалось на короткий термін Галереєю красних мистецтв, що в Північному районі Сіднея.

На який саме короткий термін?

На три місяці, починаючи з першого вересня.

Ні, «Голуей енд Сан» не знає, що приміщення вже вільне. Фірма не може надати їм це приміщення до першого грудня, бо Галерея красних мистецтв, що в Північному районі Сіднея, заплатила всю ренту наперед; ні, вони не можуть переглянути реалізованої угоди. Я трохи ще повдавав, ніби теж працюю посередником і маю клієнта на звільнене приміщення. «Голуей енд Сан» назвала якогось містера Джона Грея і дала мені замість адреси номер поштової скриньки. Я подякував фірмі. Містер Грей, сказали вони, трохи пожвавившись, винаймав галерею для невеличкої приватної виставки, і тому вони не дивуються, що приміщення вже порожнє.

Як мені пізнати містера Грея при зустрічі? Їм важко сказати: всі перемови провадились по телефону й листовно. Я міг би звернутися до нього з листом, якщо моєму клієнту галерея потрібна до першого грудня.

Спасибоньки, подумав я.

В кожному разі, гірше від того не буде. Я підшукав підходящий аркуш паперу й у вишуканих і химерних виразах написав містерові Грею чорним атраментом, що мені його прізвище та номер поштової скриньки повідомили у фірмі «Голуей енд Сан», і попросив перепродати мені право на останні два тижні тримісячного терміну, щоб я міг зробити виставку напрочуд глибокихакварелей одного свого приятеля. Назвіть свою ціну, писав я, у межах розумного. Щиро ваш, — підписав я, — Перегрін Сміт.

Я спустився до кечу й запитав у Джіка й Сери, чи вони не мають нічого проти того, щоб я зазначив номер їхньої поштової скриньки як зворотну адресу.

— Він не відповість, — сказала Сера, прочитавши листа. — Якщо він справді злочинець. Я на його місці не відповіла б.

— Перший закон рибальства, — сказав Джік, — принадити рибу.

— На таке не понадиться навіть піранья [6] Піранья — хижа й зажерлива прісноводна риба з Південної Америки. , що вмирає з голоду.

Сера знехочу згодилася, і я все-таки послав листа. Ніхто з нас не сподівався, що це дасть якісь наслідки.

Джікові дзвінки по телефону принесли успіх. У Мельбурні, напередодні найзнаменитіших перегонів року, здавалося, всі готелі забиті, але йому запропонували скористатись відмовами від броні, що будуть зроблені в останню хвилину.

— Що й казати, пощастило, — задоволено констатував Джік.

— Де? — запитав я підозріло.

— У «Гілтоні», — відповів він.

Я не міг собі цього дозволити, але ми врешті-решт вирушили до Мельбурна. У студентські роки Джік жив на ренту, що надходила з довірчого управління родинним майном; виявляється, хлібодайне джерело й досі не вичерпалось. Кеч, елінг, спортивний автомобіль і дружина — гроші на все це йшли не з малювання.