Богомил Райнов - Інспектор і ніч. Бразільська мелодія

— Здрастуйте, інспекторе… Невже ви мене не впізнали?

Отакі думки крутяться у мене в голові, поки я стою біля вікна й неуважно дивлюся вниз на людський натовп, що суне по мосту й по бульвару. Напевно, я трохи захопився споглядально-розумовою діяльністю, бо, поглянувши на годинника, помічаю, що вже двадцять хвилин до сьомої. Дора ухилилася від умовленої зустрічі. Цікаво, чому?

Цікаво чи ні, але цього не відгадаєш, сидячи в канцелярії. Прибираю на столі, збігаю звичною риссю сходами вниз і тільки-но виходжу на вулицю, як бачу перед собою Дору.

— Насилу втекла від Марина, — повідомляє вона замість вибачення.

— А як ви втекли від його брата?

Жінка стріляє в мене колючим поглядом:

— Ви за мною стежили.

— Зовсім ні. Випадковий збіг обставин.

— Знаю я ваші «збіги».

— Про вас відомо все наперед. Тільки давайте не будемо сваритися отут, на розі.

Мовчки перетинаємо людський потік на мосту й збочуємо ліворуч по алеї вздовж каналу. Надворі ще світло, але небо вже вичахло й фасади навколишніх будинків поринають у затінок.

— Я спитав вас про недавню зустріч з Філіпом…

— Це не була зустріч. Ми здибалися випадково.

— Неправда. Він вам зателефонував.

— Отже, ви за ним стежили…

— Це наша справа. А зараз я питаю про вашу справу.

— Справді, він мені зателефонував. Я вийшла, й ми зустрілися на Орлиному мосту.

— Я питаю: навіщо? З якою метою? І про що ви розмовляли?

— Ну, чого ви причепилися до мене? — впівголоса, але дуже нервово вимовляє Дора. — Що поганого в тому, що я побачилася з давнім другом?

— Погано, що ви не знаєте, хто ваші справжні друзі.

— Їх у мене не так уже й багато, щоб не знати.

— І Філіп серед тих небагатьох, але вірних друзів?

— Я такого не казала. Друг — у звичному розумінні цього слова.

— Одначе, як я пам'ятаю, під час нашої минулої розмови ви висловили відверту зненависть до цього вашого друга.

— Тут ви теж не точні. Я ставлюсь до нього з презирством, і не більше.

— Але це не заважає вам прийняти його запрошення й зустрітися з ним…

— Він просив мене про незначну послугу. Все ж таки я певною мірою зобов'язана йому. Саме він, а не хтось інший, витяг мене з того багна.

— І якої ж послуги зажадав од вас Філіп?

— Грошової.

— І ви допомогли йому?

— Ні. Не мала можливості.

— Зрозуміло, — киваю я.

Ми йдемо алеєю вздовж каналу, але цей напрямок, либонь, не дуже подобається Дорі, бо вона раптом запитує мене:

— Що ще?

— Мабуть, я забираю у вас час?

— Можливо, й так.

— Але ж ви забрали в мене майже годину, поки, я вас чекав. Отже, ви заборгували мені принаймні годину.

— О, не турбуйтесь. Я лише спитала.

Ще кілька кроків по шляху в невідоме, й ми дістаємося до майданчика з кількома лавами.

— Дозвольте лише трохи посидіти. Я втомилася бігати.

— Чому ж ні, — погоджуюсь я. — Тим паче тут, серед природи.

Природа, між нами кажучи, досить жалюгідна, з цим цементованим каналом і рідкою поскубаною травицею довкола, та ми не прийшли сюди кохатись. Сідаємо. Я припалюю цигарку й опускаю долу замріяний погляд. І що я бачу? На лівому черевику в мене зовсім послабився шнурок. Встаю, зав'язую шнурок, відтак зовсім байдужим тоном кажу:

— Минулого разу ви зауважили, що такі, як я, люди отруєні недовірою, чи щось у такому роді. Але якщо ми частково отруєні, то вас — даруйте на слові — вже можна забирати в морг.

— Можливо, й так, — байдуже відповідає жінка..

— Але навіщо вам така недовіра?

— Вона захищає мене від ударів в обличчя.

— Ну, якщо так… Але в мене таке враження, що, поки ви захищаєте обличчя, вам загрожують удари з тилу.

Дора дивиться на мене, наче розуміє, що саме я хочу сказати, але мовчить. Я теж певний час мовчу, зосереджено курю й радію з того, як я спритно зав'язав шнурок на черевику. Потім недбало запитую:

— Невже ви справді вважаєте себе чимось зобов'язаною перед Філіпом?

— А як же інакше? Він дав мені стільки уроків життєвої мудрості.

— Овва! Чи не могли б ви хоч один з тих уроків переказати мені?

— Звичайно! Та краще зверніться безпосередньо до нього. Ви зробите йому приємність.

— Не знаю, скільки він за це з мене здере…

— Не візьме й копійки. Уроки він дає безкоштовно. Йому досить того, що він відчуває себе добродійником підростаючого покоління. Якщо, скажімо, Моньо з'явився до товариства неголений або Спас зробив якийсь хуліганський вчинок, Філіп лише похитає головою й жалісно скаже: «Не можна так, діти. Найпевніший спосіб жити непорядно — мати вигляд порядної людини. Хоч який би ти був забруднений, ніколи не поводься брутально, бо на тебе відразу ж накинуть оком…»