Богомил Райнов - Інспектор і ніч. Бразільська мелодія

Але годі з трагедіями — ще залишається історія з Антуанеттою. Звичайно ж, Антуанетта — не міраж, вона справді мешкає точно за адресою, яку дав Спас. І, звичайно ж, ця історія в цілому підпирає два хисткі пункти в алібі Спаса — купівлю горілки й прогулянки через вікно. Але ж Спаса, як це незаперечно випливає з попередніх свідчень, найменш за все приваблюють жінки. Отже, ці претензії на мужність і ця перебільшена агресивність — лише жалюгідна спроба якось компенсувати свій недолік. З другого боку, коли б усе було саме так, як розповідає Спас, він неодмінно виклав би це ще в критичний момент минулої розмови. Він дуже добре розумів, що йому загрожує, й ніколи б не замовчував деталі, яка відразу одвела б від нього всі підозри. Просто тоді цієї деталі, мабуть, ще не було в його голові. Бо її хтось інший ще не вигадав і як слід не відшліфував.

Взагалі у мене таке передчуття, що вся ця історія з Антуанеттою шита білими нитками. Досить на неї дмухнути — й вона розвалиться. Але чи варта вона того, щоб я на неї дмухав?

Минає шоста година, й Дора вже повинна була б прийти, але скажіть мені, де ви бачили пунктуальних жінок? Вони стають пунктуальними, навіть суворо пунктуальними, лише в тому віці, коли це вже не так важливо. І все ж таки Дорі слід бути б пунктуальною хоч би з вдячності за те, що я влаштував їй виклик у такий прихований спосіб, аби Марин ні про що не здогадався.

Триденне сидіння в кабінеті — винятковий випадок у моїй службовій практиці. Підводжусь, щоб розім'ятися й подивитися крізь вікно, як живуть люди. Вони живуть нормально — заходять і виходять з магазинів, розглядають вітрини або кудись поспішають. Робочий день закінчився, листування й реєстрацію паперів припинено, і службовці знову перетворилися на тат і мам, на чоловіків і жінок, окрім тих, для кого шлюб — це ще справа майбутнього.

Щасливі ті громадяни, які працюють з папірцями й цифрами. Закриєш папку, поклавши до неї папірці з цифрами, і йдеш собі, не думаючи більше про них. А я працюю з людьми. І ці люди супроводжують мене навіть після того, як я розпрощався з ними й викреслив їх зі свого списку. «Та йдіть собі своїм шляхом, — подумки кажу я. — Забирайтеся геть, хіба не бачите, що слідство закінчилося». А вони й далі переслідують мене, зі своїми історіями й незгодами, кидають мені репліки або сваряться між собою й потроху забуваються тільки тоді, коли їм на зміну приходять люди з нової справи.

Трапляється й так, що, кружляючи містом в якійсь новій справі, тут чи там зустрінеш когось із давніх знайомих. Одні вдають, ніби не помітили мене. Другі між іншим кивають і поспішають вшитися. Треті зупиняються перекинутися двома-трьома словами.

Недавно я зустрів Жанну, ту саму Жанну, причетну до справи про смерть Маринова, яка вела світське життя у «Варшаві» й пригощала мене фразами на зразок: «Мене ніщо ні з ким не зв'язує» — і таке інше. Але я не вірю, щоб цього разу вона прямувала до «Варшави» — поперед себе Жанна штовхала дитячу коляску. Вгодоване немовлятко, що сиділо в колясці, туди-сюди хиталося, немов хотіло прискорити рух цього транспортного засобу.

— Здрастуйте, інспекторе! — зупинила мене Жанна. — Невже ви мене не впізнали?

— Як же вас не впізнати! — відповів я. — Та оскільки інші не завжди впізнають мене… Ти ба! Невже це дочка інженера?

— Син! — поправляє мене мати. — І спочатку мій, а вже потім інженера.

— Вибачайте, — кажу я. — Коли вони маленькі, їх важко розрізнити.

Гладжу по голівці русявого товстунчика, а він намагається спіймати своїми пухкенькими ручками мою лапу, мабуть, упевнений, що з ним граються.

— О, я радий, що ви не забули мене… — мимрю, не знаючи, що їй ще сказати.

— Хіба ж можна вас забути! Адже я колись була у вас майже закохана.

— Якщо «майже», — то це не страшно. В мене є один друг, який закохується («майже» — звичайно!) в кожну вродливу жінку, та, незважаючи на це, не має гарему, навіть навпаки — він дуже вірний чоловік.

Ми обмінюємося ще кількома жартами й розходимося кожний своєю дорогою. Вона шукає черевички для дитини, а я — чергового вбивцю. В кожного з нас досить складне завдання.

«Правильні» люди чомусь мене не дуже цікавлять, хоч, правду кажучи, варто було б у них дечого повчитися, й думки мої звичайно зайняті іншими, тими, кому треба підставити плече, щоб вони не впали, тими, що збиваються на манівці, и ти — хоч-не-хоч — напружено стежиш за ними, аби побачити, що в них нарешті візьме гору — людське чи оте, друге, гидке, тваринне, від чого тхне спертим смородом ледарства й злочину. І може, все це нуль без палички, але іноді таки приємно зустріти когось із тих, що гинули, зустріти й побачити, як вони міцно тримаються за дитячу коляску, й почути: