Богомил Райнов - Інспектор і ніч. Бразільська мелодія

— І Моньо?

— Моньо я забула першого. Хоч він, можливо, найрозумніший з усіх. Але, боже мій, як йому бракує сили волі!

— Він не кинув курити, чи не так?

— Курити? — Вона презирливо дивиться на мене й схрещує руки на грудях. — Мовиться не про куріння, а про його майбутнє. Я не здивуюсь, якщо він зовсім зіп'ється.

— До цього і йдеться. А інші?

— Про інших не можна сказати, що вони зловживають.

— Але ви щойно зауважили, що Моньо усе-таки найкращий у тій компанії.

— Так, бо він не розбещений, Філіп і Спас не пиячать, але вони шибеники.

— Он як?!

— Атож. Якщо Спас познайомиться з дівчиною, він неодмінно перекине її Філіпові, бо Спаса не дуже цікавлять дівчата. Зчинити бійку чи побазікати про легкові автомобілі — це його пристрасть.

— А Магда?

— І Магда така ж розбещена, як і Філіп. Скаже їй піти з першим зустрічним, і вона, не вагаючись, піде, щоб довести свою відданість.

— А друга?

— Та теж грає роль мучениці. Закаляться багном, а потім корчать із себе пригнічених і скривджених…

— Зрозуміло, — киваю головою. — А як усе інше?

— Так само: байдикування й велемовні фрази. Особливо в того нашого філософа Моньо. Дайте йому тільки привід, і він почне жувати: «Життя — це нісенітниця», «Розвиток — рух до самогубства», — Ліза вимовляє ці претензійні фрази, намагаючись наслідувати голос Моньо. — Я вивчила напам'ять його одкровення. То кінчай життя самогубством, сказала я йому, а мені дозволь іти своїм шляхом, дурень нещасний. Так просто в очі й сказала, і більше нога моя не ступала в їхню «Бразілію». Кажу вам чесно, що я про них уже геть забула…

— Я вам вірю. І дуже шкодую, що примушую вас згадувати про все це, але що зробиш — цього вимагає справа. А що то була за історія з Асеновим?

— Така ж дурна, як і всі їхні історії. Надумав Філіп видати Магду заміж за Асенова. Мовляв, пам'ятай, що це я влаштував твоє життя. Май це на увазі й, коли поїдеш до Мюнхена, не забудь мене покликати до себе в гості.

— Він так і казав?

— Ні, не казав, але мав на увазі. Філіп не з тих людей, які називають речі своїми іменами.

— Ну й що далі?

— Та нічого. Вона пішла з Асеновим. Наче їй не байдуже, з ким іти. Аби тільки перепала якась кофтинка, а все інше…

— А потім?

— Що було потім, не знаю. Я саме тоді покінчила з ними, й нога моя не ступала більше в їхню «Бразілію».

— Ви не помилилися. Хоч я чув, що там була дуже смачна кава.

— Ой, що ж це я! Може, вип'єте чашечку кави? — раптом підхопилася Ліза. Мабуть, вона сприйняла моє зауваження як натяк.

— Та ні. Дякую. Я з вашого дозволу вже піду. Господиня супроводжує мене до дверей, не без гордості несучи свій випнутий живіт. Гарненька жіночка з природним хистом бути хазяйкою, матір'ю й командиром у сім'ї.

Дивно, як вона могла потрапити в ту ледачу компанію. Либонь, у пошуках чоловіка.

— Ви ще прийдете? — обережно запитує Ліза, проводжаючи мене.

— Не думаю. Навіщо?

— Я не заперечую, але, розумієте, не хотілося б, щоб ці розмови відбувалися в присутності мого чоловіка.

— Будьте спокійні, — відказую я. — І стежте, щоб він знов не почав курити.

— За це не хвилюйтесь, — самовпевнено всміхається Ліза.

Наступний мій візит — на горище. Хоч я кажу «горище», не думайте, що це якесь звалище з розбитими вікнами й павутинням у кутках. Цілком можливо, що спочатку воно мало саме такий вигляд, але то вже давно в минулому. Приміщення просторе, з добре виштукатуреними й свіжопобіленими стінами, зі старанно натертою підлогою, широким вікном, з якого відкривається краєвид на сусідні дахи, зі старовинними, але ще гарними меблями. Веселі фіраночки в синіх і білих квіточках. Чудова репродукція з картини «Шильйонська в'язниця» така приваблива, що й собі хочеться стати в'язнем. Горщик із ніжною крученою рослиною, що вкрила своїм зеленим листям усю стіну.

Дідок, який супроводить мене до цієї горішньої студії, низенький на зріст, але рухливий і витривалий, з породи тих, що живуть, набридаючи своїм родичам, вибачте, аж до глибокої старості. Дивлячись на господаря з висоти свого зросту, я не можу збагнути, як він примудрявся обіймати велетенську постать громадянки Гелевої. На щастя, зараз мене цікавить зовсім інше.

— Ви чудово влаштувалися, — кидаю одну з чергових своїх банальностей, розташовуючись у запропонованому мені кріслі.

Це не крісло, а сама насолода. Сидиш і відчуваєш, як з тебе виходить утома, як ти з полегшенням кудись провалюєшся, і треба добре напружити всі вольові центри, щоб не задрімати. Нічого дивного. Як я вже казав: меблі — старожитні.