Богомил Райнов - Інспектор і ніч. Бразільська мелодія

— Саме так я й роблю, — трохи різко відповідає Марин, не підвищуючи тону. — Філіп належить до категорії тих людей, які передусім дбають про спою шляхетність.

Господар дивиться па Дору, немов чекає, що наречена підтримає його, але та й далі сидить з байдужим виразом обличчя. Вона удає, ніби все це її не обходить, хоч їй важко приховати свою напружену увагу до розмови.

— У ваших словах якась двозначність, — зауважую я. — Складається враження, ніби Філіп з тих людей, що дорожать зовнішньою стороною вчинку більше, ніж його змістом.

Манев не відповідає, отже, можна вважати, що я зрозумів його правильно.

— Навіть з тих побіжних довідок, які я добув, видно, що ваш брат веде не зовсім… зразковий спосіб життя.

— У кожного своя драма… — ухильно відповідає Манев.

— Авжеж: мрієш про одне, а виходить інше… Але це загальні слова, мене ж цікавлять конкретні факти. Якщо не помиляюсь, раніше ваш брат жив з вами?

Господар киває. Його погляд, байдуже й стомлено втуплений кудись у простір, знов спрямовується на мене.

— Чого ж вам стало нелагідно жити з ним?

— Та… всякі дрібні непорозуміння. Власне, головна причина в тому, що до мене перейшла жити Дора. А квартира, як бачите, розрахована лише на двох.

Він вдруге обертається до нареченої, чекаючи підтвердження своїм словам, але жінка й досі байдуже мовчить.

— Ясно. Свого часу ви заявляли про те, що у вас зник автомобіль, а через два дні по тому забрали свою скаргу назад. Чи був причетний до цієї історії ваш брат?

— Не думаю, — майже впевнено відповідає Манев. — Просто через два дні я виявив свій автомобіль на тому ж місці, звідки він зник. Очевидно, його викрали якісь молокососи, щоб трохи провітритись.

Він знову спрямовує погляд у простір, наче думає про щось інше.

— В такому разі дозвольте подякувати вам за відомості, — підсумовую я, підводячись зі стільця.

Господар теж встає, дивлячись на мене так, ніби хоче сказати: «Не думай тільки, що я буду зводити наклепи на свого брата». Дора, в свою чергу, підводиться, звільняючись від заціпеніння, і вони вдвох супроводжують мене до виходу.

— Можливо, нам доведеться зустрітися знову, — посміхаюсь я. — Не люблю набридати людям, але… ви самі винні.

Ідучи вулицею, я розмірковую над тим, що для деяких типів набагато ефективніший офіційний допит у службовому кабінеті, ніж бесіда в домашньому затишку. Звичайно, Марина ще якось можна виправдати — адже він брат. А от його наречену… Та. як сказав архітектор, у кожного своя драма.

Всупереч думці про користь допиту в службовому кабінеті й незважаючи на те, що деякі колеги жартома прозвали мене «інкасатором» за мої вічні мандри, наступного ранку я знову виходжу на свій великотрудний шлях. Бо, як я вже не раз казав, інкасаторство має й свої позитивні аспекти, що далеко перевищують витрати за зношені підошви. «Одержуєш» не тільки відомості, а й враження від обстановки, навколишнього середовища тощо, не кажучи вже про користь чистого повітря й дихання за системою йогів.

Ліза Тенева. Помиляюсь: згадана громадянка вже не Тенева, а Стефанова, і її скоро не обтяжуватиме податок за бездітність. Двері напівпрочинені. Звичним жестом показую посвідчення, і двері прочиняються настільки, що я можу ввійти всередину.

— Пробачте, я саме прибирала, — вибачається Ліза, знімаючи з себе фартух і ховаючи в кутку передпокою віничок.

Вам, напевно, знайомі ці вінички з пір'я, якими здебільшого здіймають пилюку, а не прибирають її. Та не будемо захоплюватися побутовізмом.

Господарка заводить мене до світлого холу, примовляючи, як завше в таких випадках: «Ой, у нас усе розкидано» і «Ой, ми ще не влаштувалися», на що я відповідаю так само традиційно: «Навпаки, навпаки» і «Життя є життя». Потім сідаю й прошу дозволу закурити.

— Та куріть, — знизує плечима господарка, — якщо у вас не вистачає сили волі кинути… Мій чоловік теж курив, але я примусила його кинути, і тепер вам навіть важко уявити, як він себе чудово почуває.

— Заздрю, — кажу я, намагаючись приховати своє співчуття до того бідолахи.

Завести в хаті такого цербера, що й закурити не вільно… І це дехто вважає сімейним щастям…

Закурюю і, щоб не дратувати господиню, затягуюсь якнайглибше, наче хочу знищити дим у своїй утробі.

— Мені потрібні відомості про деяких ваших знайомих. Точніше — про хлопців із «Бразілії».

— Про хлопців? Не нагадуйте мені про них. Я їх уже забула, — відказує Ліза й теж сідає.