Богомил Райнов - Інспектор і ніч. Бразільська мелодія

— Зрозуміло, — кажу й підводжусь.

І ось я знову схилився над зеленою текою. Бо слідство, хоч і треба квапитись, не можна вести із карколомною швидкістю.

Документи в зеленій теці — це переважно протоколи допитів, що відтворюють епізоди з біографії однієї гарної дівчини — Магди Коєвої. Дівчина була дуже добра до багатьох людей, але не до себе. Безладні зв'язки з іноземцями. Оплата — готівкою або ж за законами натурального обміну — кофточками, білизною, косметикою. Неробство й гульки в найкращих ресторанах. Неодноразові попередження й урочисті обіцянки влаштуватися на роботу і т. ін. Останні дані півторарічної давності. Будемо сподіватися, що відтоді поведінка Магди змінилася.

Сповнений цією надією, я про всяк випадок виписую з протоколів кілька прізвищ. Потім наказую, щоб мені принесли іншу теку, в паперах якої фігурує одне з цих прізвищ.

Я вже закінчую ознайомлення з другою текою, коли заходить лейтенант і повідомляє, що за дверима на мене чекає якийсь Пенев. Доводиться зосередитись, аби пригадати, що це сусіда Моньо й Спаса і що я дві години тому наказав викликати його.

Коротко пояснюю громадянинові, з якого приводу його викликали, й прошу розповісти, що за люди Спас Влаєв і Моньо Киров.

— Гангстери! — лаконічно відповідає Пенев і замовкає, вважаючи, що дав вичерпну відповідь.

— Що саме ви маєте на увазі?

— Я ж вам сказав: гангстери! Не дають людям спати. Майже щовечора магнітофон, галас, пісні й аж до пізньої ночі.

— Що ще?

— Хіба цього замало! Я трудяща людина. До того ж бухгалтер. На роботі мені треба бути зосередженим. Помилишся на одну цифру — й потрапиш за грати. А після безсонної ночі…

— Я вас добре розумію, — уриваю його. — А як живуть оті двоє, чим займаються, з ким спілкуються?

— З ким спілкуються? З такими ж паразитами, як самі. Ходить до них якийсь тип, начебто художник, Філіп. Що він за художник — дідько його знає, збирається всяка потолоч… І Спас, і Симеон буцімто вивчають право, але як вони вчаться й коли — лише богові відомо… Спас тягне гроші з матері, Симеону присилають батьки з провінції. Кажуть, ніби його батько порядна людина, на керівній посаді, та чомусь не здогадається хоч раз приїхати й подивитись, як його син розтринькує гроші…

Пенев і далі просторікує, згадуючи в кожній фразі бога й дідька, поки я нарешті не спрямовую його увагу на події вчорашнього вечора.

— Вчора вони почали пиячити ще завидна. Правду кажучи, Спас багато не п'є, зате Моньо хлеще за живих і за мертвих. Звичайно, першим ділом ввімкнули магнітофон і, як завжди, так гучно, щоб аж позакладало вуха. Особливо від тієї «Бразільської мелодії». Як їм не набридло слухати її, — тільки богові відомо. Вона вже так запам'яталася мені, що гуде в голові навіть уві сні, а вони…

— Співчуваю вам. А що ж було далі?

— Далі, коли набрид магнітофон, ввімкнули радіо.

— О котрій годині?

— Приблизно о восьмій. Принаймні ще до інформаційного бюлетеня.

— Слухали Софію?

— Так. А десь об одинадцятій переключили на іншу станцію.

— Чому ви гадаєте, що саме об одинадцятій?

— Бо теж слухав радіо, і поки вони слухали Софію, їхній приймач мені не заважав. А десь об одинадцятій, як тільки розважальна музика…

— Коли вони вгамувалися?

— Як завжди, пізно. Не раніше другої години.

— Чи приходив хтось до них протягом цього часу?

— Ніхто не приходив.

— Не приходив чи ви не чули?

— Не приходив, — наполягає Пенев. — Моя кімната проти вхідних дверей, тому мені все чутно.

— А з тих двох ніхто нікуди не виходив?

— Не чув.

— Не чули чи таки ніхто не виходив?

— Не чув, — знов наполягає Пенев. — Бо той Спас, дідько його зна чому, має звичку стрибати у вікно, і якщо він виходив з кімнати в такий спосіб, я не міг цього почути. Наша квартира на першому поверсі, і цей малий гангстер призвичаївся стрибати з вікна у двір…

— Може, ви помітили або почули ще щось?

— Хіба можна щось почути в такому галасі… До речі, якщо я вже сюди прийшов, скажіть мені, невже не можна вжити заходів проти цих гангстерів, га?

Я пояснюю громадянинові, що це не входить до моїх службових обов'язків, і проводжаю його до дверей. Потім дивлюсь на годинник, даю по телефону останнє розпорядження й знову вирушаю в широкий світ.

Жінка, яка виходить на мій рішучий короткий дзвоник, напевно, одного віку з Гелевою. Та ба! В ній немає жодного натяку на моложаву поведінку тієї зрілої спокусниці. Кажуть, вік людини — це вік її артерій, але я гадаю, що вік людини визначається її самопочуттям.