Богомил Райнов - Інспектор і ніч. Бразільська мелодія

— В якому розумінні?

— Задерикуватий ведмідь. Одного разу ледь не зчинив бійку з двома клієнтами. Добре, що втрутився Філіп. Ми його суворо попередили, відтоді він принишк.

— А як щодо зв'язків з іноземцями?

— Такого не помічала.

— Дякую, — киваю я. — Напій був пречудовий.

— Але ж ти навіть не покуштував його.

— Яке це має значення? Впізнаю фірму.

Виходжу надвір і, трохи примружившись від сонця, знову жену по тротуару свою тінь.

Влаштовуюсь у своїй тихій канцелярії за зручним старим письмовим столом, що забився в куток, як домашній пес. Ви, напевно, пам'ятаєте мою канцелярію, з порожніми столами й сліпучою лампочкою на сорок ват. Тепер я працюю в іншому приміщенні. Окремий кабінет з яскравішою лампою, навіть з плафоном. Плафон круглий і білий, як повний місяць. Досить лише уявити собі, ніби поруч сидить кохана жінка, а над головою в тебе час од часу похитуються крони дерев, — і відразу ж настроїшся на романтичний лад. Особливо, коли нема чого робити, й ти, щоб згаяти час, читаєш якийсь роман епохи між двома світовими війнами.

Та я не збираюсь «убивати» час. Досить убивств. Краще подивимося, де самі вбивці, але це зовсім не означає дезертирувати з робочого місця.

Отже, ніяких зв'язків з навколишнім світом. Треба трохи попрацювати з мертвою матерією — листами й документами. Навести довідки. Й більше мізкувати, по можливості так, щоб не було «буксування».

Можуть сказати, що я марную дорогоцінний час, втрачаю темп і взагалі «спізнююсь на поїзд». Убивця, якщо він існує, скористається моєю неповороткістю, щоб знищити докази. Докази? Які саме? Брудні шкарпетки, що можуть за п'ять хвилин згоріти. Відмичка, яку легко жбурнути вночі в будь-яку каналізацію. І, мабуть, рукавички, що нічим не різняться з-поміж тисяч таких самих рукавичок. Ну, й запилений від повзання по карнизу одяг — светр чи спортивна куртка, — що після кількох змахів щіткою знову стане чистим. Оце й усі докази. Якщо гаданий убивця не дурний, він, звичайно, їх уже знищив. Та є ще один доказ, який не так просто ліквідувати. Цей доказ, якщо він взагалі існує, очевидно, не знищать, а приховають. Невідомо тільки, де й від кого. Щоб відповісти на всі ці питання, треба напружено мізкувати й, по можливості, «без буксувань».

Отож сиджу за письмовим столом, зв'язуюсь по телефону з різними службами і взагалі сповна використовую «потужність» нашого підприємства. Бо — вже не пам’ятаю, казав я вам про це чи ні — інспектори, що все роблять голими руками, зустрічаються лише в романах.

Я саме перегортаю документи в темно-зеленій теці, як раптом мене викликають до шефа.

Полковник зустрічає мене, підвівшись з-за столу, вітається кивком голови, потім показує рукою на крісло, а ще перегодя недбалим жестом — на столик з дерев'яною скринькою для цигарок. Це означає: «можеш курити» й водночас — «готуйся до звіту».

— Ну, що нового? — запитує шеф, чекаючи, поки я сідаю й закурюю.

Дуже стисло викладаю факти, які досі вдалося виявити, намагаючись не пропустити нічого істотного, хоч полковник уже напевне знає всі найважливіші подробиці.

— Не розумію, навіщо хазяйка так рано дзвонила Асенову…

— Принесла сніданок. Як завжди, о сьомій годині. Асенов прокидався рано.

— Що свідчать Манев і Коєва?

— Нічого цікавого, крім того, що геть усе приховують. Скандал видається за сцену ревнощів.

Шеф ставить ще кілька запитань саме про ті деталі, які я обминув. Потім звичне:

— Які в тебе версії?

Знову стислий виклад, цього разу щедро оздоблений виразами «якщо», «на випадок того» й «можливо». Полковник задумливо слухає мене, і це дозволяє мені ненароком закурити другу цигарку. Мій шеф — не курець і тому не дуже любить, коли димлять у його кабінеті.

— Гадаю, ти правильно накреслив коло, — киває полковник, коли я замовкаю. — Та все ж не забувай, що відповідь на загадку може бути й поза цим колом.

— Звичайно, — кажу я, збираючись підвестися.

Але полковник помахом руки спиняє мене:

— Май на увазі й таке: треба діяти якнайшвидше. Ти знаєш, Антонов, що я тебе вважаю за сумлінного працівника й ніколи не підганяю, хоч ти подеколи виявляєш зайву самовпевненість і вдаєшся до… ну, скажемо, своєрідних методів розслідування. Але цього разу випадок незвичайний, йдеться про смерть, можливо, насильницьку смерть іноземного підданого. У нас таких випадків, як сам знаєш, ще не траплялося, й це буде як на руку ковінька ворожій пропаганді. Емігрантські центри не оминуть нагоди спекульнути тим, що Асенов — болгарин, одне слово, розмалюють кримінальний злочин як політичне вбивство. Все це примушує діяти швидко, але, звичайно, так, щоб поспішність не впливала на правильний хід розслідування.