Богомил Райнов - Інспектор і ніч. Бразільська мелодія

Кажучи це, Жанна оглядається на Тома, але тепер в її очах більше страху, ніж благання про допомогу. Однак Том про всяк випадок десь непомітно зник чи змінив пост, бо я не можу знайти його в натовпі.

— Потім одного дня… Це було того самого дня… ми домовились про зустріч увечері, а ввечері він мені сказав, що про все знає… що я крала… що передасть мене в міліцію, якщо… якщо я не перестану пручатися… що не треба пручатися… що він мав щодо мене серйозні наміри, що хотів мені купити хутряне пальто, що носитиме мене на руках та інше в такому ж дусі… що або я залишусь у нього, або він піде просто в міліцію… Але я була підготовлена… і хлюпнула йому в чарку трохи з пляшечки, щоб він заснув…

Вона замовкла, наче лише тепер збагнула суть того, що вчинила.

— І він заснув. Надовго. Це відомо. А хто дав тобі ціаністий калій?

— Який ціаністий калій? — В голосі дівчини знову панічний страх. — Це було снотворне… Том казав, що це снотворне…

— Том усе може сказати… На суді не цікавитимуться тим, що казав Том.

— Том казав, що це снотворне, — настирливо повторює дівчина. — Так він мені сказав, повірте… І я хлюпнула в чарку… Але Маринов відпив зовсім мало й не заснув… Спочатку він верз мені одне й те саме, то про хутро й шовк, то про міліцію… Потім раптом його обличчя змінилося… Він зблід, скривився, на чолі виступив піт… Він замовк, а потім простогнав, що йому погано, дуже погано…

— Ти диви: вона частує його ціаністим калієм, а він ще й скаржиться… А потім? Що потім?

— Потім підвівся й сказав, щоб я негайно забиралася геть… і вивів мене через зимовий сад… Він завжди туди виводив гостей… щоб не бачили сусіди…

— А де пляшечка?

— У саду… в кущах… Я її туди жбурнула.

— Ох, ці жінки… — зітхаю я. — Завжди вибирають найпотаємніші місця.

Магнітофон замовкає.

— Нарешті. Ніколи не танцював так довго… і так добре.

Хапаю Жанну під руку й пробиваюсь до виходу.

— Куди? — ловить мене за лікоть скуйовджений іменинник, що саме заводить якихось нових гостей. — Гульба тільки починається.

— Іду по квіти, — кажу я. — Мені стало незручно, що я прийшов з порожніми руками.

— Облиш квіти. Тут вистачає квітів. Усі в нейлонових панчохах. Краще принеси коньяку. Ми вже все випили.

— Буде й коньяк, — щедро обіцяю я. — Гульба тільки починається.

1 після цього стрімголов спускаюсь сходами, тягнучи за собою Жанну.

Марна поквапливість. Том уже чатує внизу, біля виходу. Минаємо не зупиняючись. Жанна обертає голову, хоче щось сказати йому поглядом, та я застережливо смикаю її за руку.

Вулиці вже порожні. Нема нікого й нічого, крім вітру й дощу. Йдемо удвох із дівчиною вологим тротуаром, дивлячись на свої власні тіні. Тіні поступово довшають. Потім повільно зменшуються й зникають за нашими спинами. А потім знову вискакують і починають збільшуватись. Глухо лунають наші кроки. Нема потреби озиратися, щоб зрозуміти, що Том нюшить за нами. На розі зупиняюсь і різко обертаюсь до нього:

— Слухай-но, жевжику. Ти опановуєш мою спеціальність. Але, якщо дозволиш, одна тобі порада: не роби це так безглуздо. Коли за кимось стежиш, будь на відстані, а не плентайся за спиною.

— Я за вами не стежу… Я чекаю, коли ви відпустите Жанну, щоб ми пішли.

— Он як: молоде сімейство. Ви вже в загсі розписалися?

— Розпишемось…

— Гаразд. Але, мабуть, вилами по воді. Ану — згинь!

— Жанно… — починає студент, багатозначно дивлячись на дівчину.

— Що «Жанно»? Кінець шлюбу, хіба не бачиш? Завтра починається слідство. Геть звідси, сказав я тобі, і щоб я більше цього не повторював!

Ідемо далі. Кроки третього замовкають. Жанна ступає поруч мене, як автомат, на неї найшло якесь заціпеніння. Я розмірковую над її монологом під час танцю, дивлюсь на дві тіні, що то зникають, то з'являються перед нами, і в грудях мені стає млосно, наче я вже веду дівчину до тюремної камери.

— Цього вечора немає парасольки… — кажу я, дивлячись на її мокре обличчя.

— Я забула її вдома… Сьогодні я мов сама не своя.

— Ти давно вже сама не своя. Бо влипла в таку історію.

Вона не збирається заперечувати. Йдемо мовчки, і я знову думаю про монолог дівчини й про те, як покінчити з цією версією.

Дощ рясно поливає нас, та для мене це ніщо, а Жанні не до дощу. Вітер жбурляє потоки води то нам в обличчя, то в спини, — взагалі піклується про те, щоб промочити нас до кісток. Грудень — похмурий місяць, як хтось сказав.

— Що ж тепер буде? — шепоче через якийсь час дівчина, ніби сама до себе.