Богомил Райнов - Інспектор і ніч. Бразільська мелодія

— Я Томів товариш…

— Чудово!.. — вигукує молодик з п'яним ентузіазмом. — Том щойно прийшов… А я іменинник. Заходьте…

Сердечно вітаємося, й без зайвої передмови мене заводять до квартири.

Двері в усі кімнати, включаючи й кухню, широко розчинені — це для того, щоб створити більше простору для гульби. Проте запрошених і самозванців так багато, що ніякого простору немає. Якраз навпаки. Стільці й канапи забиті людьми обох статей, притиснутих одне до одного. На підлозі, спершись на стіни, також повсідалися люди, хто з чаркою, а хто й з пляшкою в руці. У вузьких проходах товпляться ті, яким не вистачило місць; вони танцюють, немилосердно штовхаючись.

Диму стільки, що мені треба також закурити аби створилося враження, наче я дихаю свіжішим повітрям. Роззираюся, сподіваючись побачити Тома, але мій погляд пада на Жанну. Вона танцює в натовпі з якимось двійником іменинника, принаймні схожого на нього волоссям. Саме в цю мить до неї наближається й Том. Студент кулачного права, як я й гадав, вириває свою наречену з обіймів самозванця й сам танцює з нею. Проте їм обом бракує запалу. Вони просто тупцюють на одному місці. Жаннине обличчя втомлене й — наскільки мені вдається розгледіти крізь дим — стурбоване. Том щось настирливо шепоче їй на вухо. Неважко собі уявити приблизний зміст його слів:

«Цей доходжалий інспектор, здається, все пронюхав і збирається нас накрити мокрим рядном. Він шукає тебе під кожним деревцем і під кожним камінцем. Якщо буде допитувати, заперечуй геть усе. Якщо заперечуватимеш — то ще нічого не втрачено. Хай спробує довести. Тільки той телепень був у курсі справи, але він не прийде свідчити з кладовища».

Том і далі так само швидко й настирливо шепоче Жанні на вухо, а вона час од часу схвально киває головою. Треба покласти край цій одностайності. Мовби криголам, пробиваюся крізь натовп і зупиняюся навпроти молодят. Жанна перша помічає мене й уклякає з переляку. Це примушує й Тома повернути голову.

— Додержуйтесь правил, хлопче, — кажу я. — Не збивайте ритму. Я сказав ритму, а не ратиці під столом. Наприклад, ча-ча-ча…

— Це рокк… — машинально бурмоче Том, наче ця деталь може його врятувати.

— Авжеж, рокк, — киваю я, — а ви трактуєте його як ча-ча-ча. Зверніть на хвильку увагу на мої ноги.

При цих словах я починаю робити якісь вихиляси, наближаюсь до них і вихоплюю Жанну з обіймів ошелешеного Тома. Потім кручу навколо себе дівчину, сам ледве переступаючи з місця на місце, бо не люблю марно витрачати енергію.

— І головне, — додаю я, — дайте можливість діяти дамі. В цьому принаймні ви маєте досвід.

Потім веду Жанну в натовп, якомога подалі від ревнивого погляду коханого.

— Хіба я не наказав тобі сидіти вдома? — звертаюсь до дівчини, машинально переступаючи з ноги на ногу.

— Як бачите, я не перейшла турецького кордону, — відповідає Жанна, так само машинально хитаючись у ритмі мелодії.

— Але переходиш межу мого терпіння.

— Ви жорстока людина… — плаксивим голосом вимовляє дівчина.

Потім без усякого зв'язку з попереднім додає:

— Ви не читали Хемінгуея…

— Ні, не читав.

Вона знову заводить тим самим стражденним голосом, наче намагається виграти час:

— Там у Хемінгуея є одне оповідання про старого самотнього чоловіка, який ходить по різних закладах, бо не має притулку, бо хоче, щоб навколо нього було чисто й світло… Оповідання так і називається… «Чисто й світло»… Але ж ви не читали Хемінгуея… — А ти не читала підручника з криміналістики. І залишила на чарці відбитки своїх пальців. Робила дурницю за дурницею. І нарешті — отрута.

— Я його не отруювала… — шепоче Жанна майже в паніці. — Неможливо, щоб я його отруїла…

— Облиш декларації. Розповідай. І про вчорашнє, і про все, що було раніше. Про все, що було між тобою й Мариновим.

Жанна озирається, немов шукає допомоги у присутніх. Та ті хитаються, оповиті димом, і навіть мій екстравагантний стиль танцю не в змозі привернути їхньої уваги. Несподівано дівчина помічає Тома. Студент стоїть біля дверей між двома кімнатами й похмуро стежить за моїми рухами. Він уловив поклик в очах дівчини й суне до нас, але я застережливо піднімаю руку. Лев підібгав хвоста.

— Я казав тобі: моє терпіння має межу. Не озирайся. Том — поза танцем. Зараз танцюєш ти. Ну ж!

— Між нами нічого не було, повірте мені… Як ви взагалі можете припускати… Він був такий гидкий… Але Том примушував мене жартувати з ним, знаєте, заради чого — заради грошей… Томові були потрібні гроші, і він примушував мене брати їх… Двічі я брала, посилаючи Маринова по цукерки чи по коньяк… Я була певна, що він не помічав… у нього було багато грошей, а я багато не брала…