Андрей Гуляшки - Контррозвідка

— Я зробив деякі цікаві відкриття,— сповістив він.

— Он як? — звів брови геолог.— Дуже радий.

— Здається, столиця Момчила була розташована коло південного підніжжя Карабаїру.

— Чудово! — посміхнувся Ічеренський.— Це велике відкриття!

— З такої нагоди завтра почастую тебе келихом вина,— сказав поважно Авакум і подав йому руку.

Підійшовши до двору Балабанихи, він помітив під парканом тітки Надки незнайомого чоловіка. Той стояв біля хвіртки і спокійно курив.

Авакум нахилився, щоб витерти взуття.

— Вас звуть Асеном? — спитав його незнайомий.

— Моє ім'я Петр,— відповів Авакум.

Вони поговорили одну-дві хвилини, потім Авакум побрався сходами до себе в кімнату. Замкнувши двері, він передав у Софію радіограму:

«Терміново. Дайте вказівку, щоб сьогодні ввечері, о дев'ятій сорок п'ять, над Карабаїром кружляв літак. Повторюю...»

Закінчивши передачу, він сів за стіл, вийняв аркушик з англійським віршем, записник, де занотував, як працювати ключем, і почав терпляче складати шифрограму з п'яти колонок п'ятизначних чисел.

Балабаниха давно вже поралася в передпокої. Відчинивши двері, Авакум став на сходах.

— Ти не спустишся? — спитала його Балабаниха.

— Ні,— відповів Авакум і позіхнув.— Сьогодні я багато ходив. Спинався аж на Карабаїр! — Він знову позіхнув і додав: — Ляжу спати, мила господине, а завтра ввечері ми з тобою запалимо велике вогнище й гомонітимемо до перших півнів.

Він знову замкнув двері, ще раз перевірив шифрограму, погасив світло і, закуривши люльку, заходив туди-сюди.

Вітер шумів у гілках сосни. Пішов дощ.

Хвилини спливали повільно. Авакумові здавалося, що вони повзуть, мов черепахи. Щоб не заснути, він ковтнув дві таблетки кофеїну і знову заходив між столом та ліжком.

О дев'ятій сорок Авакум відчинив обидві стулки вікна, сів перед передавачем і прислухався. Дощ наче шептався про щось зі старою сосною.

Очі Авакумові були прикуті до світних стрілок, а серце, здається, стукотіло швидше за механізм, який відлічував секунди.

О дев'ятій сорок п'ять від Карабаїру долинув далекий гул. Він то наростав, то затихав, то знов тривожно бринів у мовчазній темряві.

Над Карабаїром пролітав літак.

Авакум надів навушники, засвітив ліхтарик і натис на ключ. Що три секунди він передавав в ефір умовний сигнал, викликав таємну ультракороткохвильову радіостанцію, шукав її вночі.

На чолі у нього виступив холодний піт. А коли вже здавалося, що серце от-от розірветься від натиску крові, до мембрани долетіли перші крапки й тире кодової відповіді. Серце Авакумове тривожно забилося, він стис губи, вп'явся очима в шифрограму й передав таємній ультракороткохвильовій станції:

«Слухайте уважно. Негайно ліквідуйте археолога, ще до півночі. Станцію і шифр передайте ветлікареві, не затримуючись ні на мить. Припиніть усякий зв'язок. Очистіть свою квартиру. Про подробиці дізнаєтесь від своєї дружини. Кінець. Повторюю...»

Дощ припустив, час від часу дув холодний північно-східний вітер.

Авакум відбіг на кілька кроків від старої сосни і ліг на траві обличчям до вікна. Не минуло й трьох хвилин, як біля перелазу з'явилась постать Ічеренського. Він був без кашкета і пальта. Зупинившись під деревом, постояв нерухомо, потім швидко і безшумно поліз по суках. Опинившись на рівні вікна, Ічеренський піднявся ще трохи, заглянув у кімнату і простяг до вікна руку.

До Авакумового слуху крізь тихий шум дощин долинуло кілька розмірених металевих ударів.

«Стріляє у мене з безшумного пістолета»,— подумав Авакум.

Ічеренський спустився на землю так само спритно, як і виліз, і, необзир, побіт назад, до перелазу.

Тим часом я сидів у своїй кімнаті і, як-то кажуть, «тремтів у чеканні». Я не боявся того, що мало трапитись. Навпаки, непокоївся, що може взагалі нічого не трапитись.

Час був холодний, і я змерз, сидячи на стільці. Навіть коліна й плечі в мене тремтіли. Я завжди тремчу, коли мені холодно.

Сьогодні після обіду Авакум страшенно здивував мене. Він прийшов до мене і спитав навпростець, відверто, чи готовий я подати невеличку допомогу, щоб врятувати невинну людину.

Я негайно погодився, хоч і відчув, як тривожно защеміло серце.

Тоді Авакум вийняв і показав своє службове посвідчення, яке я уважно прочитав. Але від того, що я сумлінно прочитав службове посвідчення, щемливий біль у моєму серці не зменшився, а неначе подвоївся. Цього дня я натомився на роботі.