Андрей Гуляшки - Контррозвідка

Він сподівався наздогнати капітана Славі Ковачева десь посередині шляху на Батак, але, здається, його колега теж мчав з не меншою швидкістю. Тільки біля водоймища, далеко попереду, Авакум помітив його машину і кинувся за нею, сигналячи клаксоном — крапками і тире — слово «стоп». Луна підхоплювала і несла далі хрипкі звуки сирени. Але все це лунало неясно, глухо, бо в крапки і тире вривався рев мотора, та й гірський вітер гудів і вив в ущелинах, мов літак.

А по рівній синій поверхні водоймища спокійно плив, наче стояв на місці, то сліпучо-іскристий, то чорнильно-темний човен з вітрилом, наче підняте в небо крило. Авакум, хоч і був захоплений переслідуванням, на мить повернув голову, глянув на ясну блакить, що м'яко сяяла ліворуч від шляху, і чомусь зітхнув. Чи не тому, що в цій частині гір повітря вологе й солодкувате від розчинених у ньому пахощів глиці. «Замість Золотих Пісків ми з Сією могли б чудово провести тут тиждень»,— подумав він, але раптом нахмурився і з невластивою йому нервозністю ввімкнув газ: долаючи підйом, мотоцикл втратив інерцію і почав задихатися.

Не доїхавши один-два кілометри до розтоки, де шлях повертав на Момчилово, капітан Ковачев почув рев Авакумової машини. Він спробував відірватися, але не встиг: мотоцикл Авакума з тріском і гуркотом промчав повз нього, обігнав на сотню кроків і загальмував. Колеса заскрипіли, і мотоцикл став.

Ковачев зробив те саме. Він заглушив мотор метрів за двадцять від Авакума, зіскочив з сідла, засунув руку в праву кишеню тужурки й завмер на місці.

Авакум запалив сигарету, розправив плечі й огледівся. Над головою здіймався високий схил — зелена стіна столітніх ялиць та сосон, під якими росли папороть і чагарники, а далеко внизу під ногами зяяли урвища, де на споді, хоч день був і сонячний, панували сутінки, лежала похмура зеленкувата тінь. Навколо було тихо, спокійно, глухо, як завжди буває в гірських нетрях, порослих старими сосновими лісами.

Серед цієї дикої суворої природи Авакум відчув самотність і зрозумів, чому капітан Ковачев тримає руку в кишені. «Палець його на курку»,— подумав він і посміхнувся.

— Алло, колего,— гукнув він капітанові,— дістанеш суглобовий ревматизм від заліза, яке тримаєш. Це негігієнічно! — І повільною широкою ходою попрямував до нього.

Поки він ішов, капітан Ковачев нерухомо стояв на місці. Він був ровесник Авакума, але здавався молодшим, а поставою — міцнішим. Мужнє, енергійне обличчя, сміливий, прямий погляд попелясто-синіх очей, трохи різкуватий і самовпевнений, свідчили, що ця людина не любить заперечень.

— Невже ти й досі не пізнаєш мене? — не намагаючись приховати ущипливих ноток у голосі, спитав його Авакум.— Який же ти детектив?

Славі Ковачев вийняв руку з кишені і мовчки знизав плечима. Він підійшов до мотоцикла, взявся за кермо і перекинув ногу через сідло.

— Ти завжди був оригінал у таких справах — гримуєшся, наче актор,— зітхнув він.— Проте і гримування, і детективи тепер такі задавнені поняття, як колишні криміналістичні книжки,— Він поставив праву ногу на приступку.— Вони справляють враження тільки на дітей піонерського віку!

— Справді,— посміхнувся Авакум.— Я пересвідчився в цьому, коли, підходячи до тебе, стежив за твоєю правою рукою. Чи не занімів у тебе вказівний палець?

Авакум і Ковачев разом брали участь у кількох операціях, їх знайомство, загартувавшись у ризикованій спільній праці, давно вже переросло в міцну дружбу. Але завжди, коли випадок зводив їх, вони сварились — щоправда, незлобиво; зустріч перетворювалась на дуель, хоч їх рапіри не завдавали шкоди.

— Ось наказ,— промовив Авакум і показав документ.— Хочеш роздивитись печатку зблизька?

— Немає потреби,— відмахнувся Славі Ковачев і додав, весело всміхаючись: — Невже ти думаєш, що службову особу, яка виконує разом з тобою спільне оперативне завдання, не повідомлять вчасно?

— Атож! — Авакум ляснув себе по лобі.— Мабуть, тому, що тебе вчасно повідомили, ти не зміг помітити номера того мотоцикла? Еге ж?

Славі Ковачев переставив ногу на педаль і насупився.

— Ти бував колись у Момчилові? — гукнув він крізь гуркіт мотора.— Не бував? Тоді їдь за мною, тільки дивись уважно, бо шлях за розтокою поганий!

І, не глянувши на Авакума, помчав уперед.

Хвилин через п'ять вони доїхали до розтоки. Біле шосе, по якому вони піднялися сюди, стрімко спускалося вниз, вилося між горбами, мов полотнина, розстелена на сонці, і зникало далеко на південному сході, за синявим горбом. З височини просто на південь ішов м'який путівець, затиснений обабіч густим чагарником. Він то в'юнився поміж широкими галявинами, рясно вкритими ожиною та високою папороттю, то ховався у тінявих лісах, де серед сосон подекуди височіли велетні ялиці, неначе підпирали небо своїми почорнілими стовбурами. Інколи дорога звивалась між стрімкими схилами, вкритими мохом і поцяткованими сірим та червоним лишайником, і тоді була схожа на справжній тунель, бо зверху, над схилами, дерева змикалися, утворюючи склепіння.