Леопольд Тирманд - Злий

«Не можу себе примусити піти в міліцію. Не вмію. Стріляйте! Життя за життя».

Вона з хвилину дико дивилася, так дико, що мене охопило дивне переконання: залишилося лише кілька секунд, от зараз закінчиться моя мука. Але вона раптом закрила обличчя руками і крикнула: «Ні!» Відірвала руки від обличчя, очі в неї були сухі, блискучі, на лобі — червонясті плями…

«Ні! — крикнула вона, — ви не можете віддати себе в руки міліції, а я не можу вбивати! Хоч я нічого в житті так не жадала б, як убити вас у цю хвилину!» І вона гірко заридала. Не знаю, чи довго я так сидів, слухаючи її плач, який наче клаптями дер шкіру з мого тіла, краяв серце. Не знаю також, як сталося, що я кінець кінцем встав, наблизився до неї і погладив по волоссі. Вона відсахнулася конвульсійно, ніби до неї торкався пранцюватий. Схлипуючи, промовила:

«У мене був тільки він. А зараз нема нікого. Я хочу виїхати звідси. Чуєте? — пронизливо скрикнула вона. — Я хочу виїхати! Щоб породити дитину не тут, а якнайдалі від цього місця!»

Не знаю, звідки взялися на моїх вустах ці слова. Я лагідно повторював: «Заспокойтесь, пані, ради бога! Заспокойтесь, це може вам зашкодити…»

Вона раптом схопилася, відчинила шафу, порилася в ній, вийняла якусь річ і всунула мені в руку. «Продайте це, — сказала крізь сльози, — мені потрібні гроші на виїзд». Я глянув: це був чудовий величезний чистої води брильянт. «Завтра, — сказав я, поклавши перстень на стіл, — у вас будуть гроші». Жінка істерично закричала:

«Ні! Ні! Заберіть! Я не хочу його мати! Цей перстень приносить нещастя! Я знаю! З тієї хвилини, як він у мене, сталися страшні речі. Досить! Досить! Мені треба позбутись його!» Вона знову впала в крісло, закривши обличчя руками. Я залишив перстень і вибіг з кімнати. Мені, пам'ятаю, здалося наївним забобоном, що вона хотіла позбутися такої дорогоцінності; я не вірив у забобони. На дворі я довго стояв під зливою, мов учаділий. Мою душу краяли болі, яких я ніколи не знав. Мене шарпав пронизливий жаль: трапилось таке, що вже довіку буде зі мною, і не можна цього відкинути, змінити, відвернути, — я аж бився головою об холодний слизький дерев'яний ліхтарний стовп.

Цього ж вечора я прийшов до Буховича і зажадав мільйон злотих готівкою. Він сказав, що таких грошей при ньому зараз немає, і спитав, навіщо мені стільки. Я йому відверто пояснив, для чого. Він відповів з дивною посмішкою, на яку я тоді не звернув уваги: «Я все влаштую. Прийдеш завтра, пізно ввечері».

Назавтра опівдні я поїхав до Свідра. Було вже темно, коли я підходив до її будиночка. Мені відразу ж впало в око, що двері на веранду відчинені, а в кімнаті темно. Я перескочив через парканчик, перестрибнув балюстраду веранди і вскочив у кімнату. Тремтячими руками знайшов вимикач. При світлі електричної лампи я побачив: на столі лежала жінка з чорною хусткою на плечах. В спині стирчав дешевий пружинний ніж з дерев'яною колодкою. Чорна хустка поруділа від крові.

У мені щось загорілось і відразу ж погасло, — отак наче перегоріла спіраль в електричній плитці. Якийсь страшний мертвий спокій наповнив моє серце. Я оглянув кімнату, погасив світло і вийшов. Я став причиною надто страшних нещасть, щоб віддаватися почуттям. Треба було обміркувати все як слід. Обміркувати й потім діяти.

Через дві години я розшукав в одному з празьких шинків чоловіка з банди Буховича. Він любив пружинні ножі з дерев'яними колодками. Сидів за столом, їв нирки з кашею і запивав горілкою з півлітрівки. На пальці в нього мигтів міріадами іскор чудовий брильянт. Я навіть посміхнувся, бо згадав, що та бідна жінка мала рацію, коли кричала, що є речі, які приносять нещастя. Мабуть, це був страшний усміх, бо люди почали з жахом розступатися переді мною, а в офіціанта, що стояв за стойкою, випала з рук пляшка. Я підійшов до того, хто сидів за столом: був це сильний хлопець, типовий варшавський бандюга з атлетичною будовою тіла, з шкірою гіпопотама, байдужий до всього, нікчемний, але живучий, як гад. Я викликав його на темне подвір'я за шинком; він пішов за мною безбоязно; мав мене за свого. На подвір'ї, скраю, був якийсь голуб'ятник, я ще пам'ятаю якусь колоду, мабуть, то була дровітня. Ні, я не вбив його… Ви можете рештки цього чоловіка побачити ще й сьогодні, він жебрає в куряві й грязюці на ярмарках, в містечках під Варшавою. Я позбавив його тільки персня, однієї руки й ноги.

— Залишився Бухович, — вів далі ЗЛИЙ, — спритний Бухович, який тримав мене в руках, бо й друге вбивство якоюсь мірою автоматично падало на мене. Ось у чому полягав план Буховича: зв'язати мене міцними путами злочинів, загнати в пастку, з якої немає виходу, щоб я змушений був покликати його, Буховича, на допомогу. Таким чином, він хотів розвіяти свій страх передо мною. Це б йому вдалося, якби я почав пиячити. Але я шукав не горілки, а його самого. Він злякався і втік задніми дверима з шинку, де я його, нарешті, здибав. А потім підіслав одного з своїх людей і переказав, що хоче зустрітися зі мною вночі. Я пішов. Але Бухович мене обдурив: він прийшов з чотирма поплічниками, в яких були ножі, ломи й залізні труби. Мовчки вони накинулись на мене. Я оборонявся кілька хвилин, але боротьба закінчилась моєю поразкою. Проте, Бухович боявся мене аж до кінця, до тієї хвилини, коли схилився наді мною, щоб перевірити, чи я ще живий. Двічі на прощання поспіхом штурхонув мене в обличчя; думав, що штурхає труп. Але я залишився живий і, коли опритомнів та доповз до вуличного ліхтаря, вже знав, що буду жити; наступного дня якась газета надрукувала в рубриці пригод повідомлення про те, що знайдено якогось чоловіка, який помирав під ліхтарем на околиці міста. Я тільки всміхнувся, бо пригадав, що в мене в кишені лежить той фатальний брильянт. Мені здалось, що своїми ранами й кров'ю я переборов його фатальну силу.