Єжи Едігей - Операція «Вольфрам»

— Не смій! — гукнув негр, із кулаками кидаючись на Міллера, але той був спритніший. Не випускаючи діамантів, коротким боковим ударом поцілив нападника в щелепу. Такий удар боксери називають «поцілити в точку». Негр, мов лантух з піском, м'яко осів на килим.

— Ти, каналіє! — гукнув білий, стромляючи руку в кишеню, але й цього разу Антон Міллер виявився спритнішим. Йому не вперше доводилося брати участь у подібних зустрічах, і він добре знав, що робити із суперником, який хапається за зброю. Ударивши ногою в живіт, зігнув миршавого навпіл, а тоді ще вдарив ребром долоні в шию.

Міллер спокійно, не кваплячись, витягнув шнури обох ламп з розеток і вправно зв'язав ними нападників. Потім обшукав їх. У негра знайшов ще один пістолет. Обидва мали права водія, і швейцарець виписав з них прізвища провокаторів. Білого звали Вільгельмом Ейндговеном, а негра — Томасом Маланом.

Міллер поклав на столі діаманти, пістолети і документи, потому знайшов у телефонній книзі номер редакції «Івнінг стар» — популярної післяобідньої газети.

— Мене звуть Антон Міллер, — мовив він у трубку. — Я — швейцарський громадянин, бізнесмен з Цюріха. Живу в готелі «Інтерконтиненталь», номер 927. Щойно на мене напало двоє людей: негр і білий. Спершу пробували продати мені якісь камінчики. Казали, що то вкрадені діаманти. Коли ж я не захотів купляти, почали погрожувати зброєю. Мені пощастило роззброїти і зв'язати обох бандитів. Може, вас зацікавить ця справа і ви пришлете якогось репортера разом із фотографом?

— Вже їдемо, — черговий редактор, мабуть, дуже втішився, що випала така нагода. — Ви повідомили поліцію?

— Ще ні.

— А чи не могли б зачекати іще хвилин десять? Ми б хотіли бути першими.

— Гаразд, — погодився Міллер. — Я записав їхні прізвища і номери їхніх прав водія.

— Ви можете назвати їх зараз?

— Звичайно. Білий — Вільгельм Ейндговен, а негр — Томас Малан.

— Дякуємо, пане Міллер. Наші хлопці будуть у вас за якихось десять хвилин. Вони вже виїжджають.

Білий лежав, мов труп, а негр почав приходити до тями: пробував ворухнутися, тоді розплющив очі й усвідомив, що, зв'язаний, лежить на килимі.

— Розв'яжи мене, я тобі нічого не зроблю, — попросив він. — Діаманти можеш залишити собі.

— І їх і тебе забере поліція. Зараз я зателефоную.

— Не роби дурниць! Нічого нам не буде. Розв'яжи нас, і тобі також нічого не буде. Не ризикуй, бо це погано скінчиться для тебе, а не для нас.

— Гаразд! Гаразд! Лежи спокійно, аби мені не довелося ще раз мазонути тебе. А ти вже переконався, що бити я вмію.

— Умієш, тільки ти однаково дурний. Якщо не розв'яжеш нас, ми тобі цього не подаруємо.

Міллер, не зважаючи на погрози, потелефонував в адміністрацію:

— На мене напали бандити, які хотіли спершу продати вкрадені діаманти, а потім пограбувати мене. Прошу викликати поліцію.

— Ми це самі владнаємо, — запропонував адміністратор. — Зараз до вас прийде наш детектив.

— Повторюю: прошу негайно викликати поліцію. Хочу довести до вашого відома, що я вже потелефонував у редакцію газети «Івнінг стар».

— Але навіщо?! Не треба було цього робити.

— Тільки для того, щоб ви викликали поліцію. Знаю, що це не влаштовує вас, але то надто серйозна справа для вашого готельного детектива.

— Якщо ви так наполягаєте, то я, звичайно, викличу поліцію. Але чи нічого не сталося з тими людьми? Бо інакше ви відповідатимете за перевищення необхідної оборони.

— Не хвилюйтеся. Вони живі й здорові, лежать, мов два кабани, на килимі.

Кореспонденти приїхали перші, аж троє, серед них був і фоторепортер, який одразу заходився клацати, витративши, мабуть, цілу плівку. Спочатку він сфотографував кімнату, тоді скерував свою увагу на зв'язаних: вони вже прийшли до тями й даремно намагались відвернути свої обличчя від об'єктива. Тим часом кореспонденти старанно занотовували пояснення Антона Міллера, який з усіма деталями описав напад. Записали також прізвища бандитів і номери їхніх пістолетів.

Кореспонденти були в чудовому гуморі. Вони добре знали, що то за бандити і звідки взялися діаманти, що лежали на столі. Але не існує на світі газети, котра б не мала якихось порахунків з поліцією, і тепер «Івнінг стар» могла бодай частково вирівняти ці порахунки.

Згодом з'явилась і поліція: двоє у формі і двоє в цивільному. Лише один з них назвався інспектором Геррітом Гордімером і аж побілів зі злості, побачивши в кімнаті представників преси.

— Що ви тут робите? — суворо запитав він кореспондентів.