Єжи Едігей - Операція «Вольфрам»

О сьомій годині почувся легенький скрегіт ключа в замку. До кімнати нечутно прошмигнула Марієтта. Цього разу була вдягнена не в готельну уніформу, а в кольорову гарно пошиту сукню.

— Вже не спите?

— Я ж казав, що завжди встаю о сьомій.

— Учора ви так і не потелефонували. А я чекала.

— Просто я нічого не потребував, — розсміявся Антон. — Трохи пройшовся по місту і рано ліг спати. Спав як убитий.

— Добре, що ви відпочили. Зараз я приготую вам ванну, — дівчина зникла за дверима: почувся дзюркіт води. — Усе готово!

Міллер підвівся з ліжка й зайшов у ванну кімнату. Хотів зачинити за собою двері, але дівчина ввійшла слідом й заходилася розстібати ґудзики на його піжамі.

— Та ванна така велика, що ми помістимося удвох, — прошепотіла вона.

Коли вони згодом відпочивали на ліжку, Марієтта, делікатно погладжуючи тіло коханця, мовила:

— Тільки-но я побачила тебе в коридорі, одразу вирішила, що ти будеш моїм. А ти, недобрий, не потелефонував, і ми втратили одну ніч.

— Буде ще не одна ніч, — розсміявся Антон.

— Тільки не думай, що я спокусилася на твої гроші. Я знаю: ти небагатий.

— Щ-о-о? — здивувався Міллер.

— Ти небагатий, — повторила дівчина, — а вдаєш багатого. Можеш удавати перед ким хочеш — лише не переді мною.

— Невже?

— Я розпаковувала твої речі. Маєш гарні костюми, але то все готові вироби, куплені в якійсь швейцарській фірмі. Багаті чоловіки не тільки костюми шиють, а навіть сорочки.

— Не перебільшуй.

— Ну сорочок, можливо, й не шиють, — погодилась Марієтта. — Однак ти маєш їх забагато.

— Хіба це погано? Власне, це свідчить про заможність людини.

— Про заможність — так, але не про справжнє багатство. Мільйонери, які подорожують по цивілізованих країнах, беруть із собою один костюм, одну пару шкарпеток і… чекову книжку. Все необхідне вони купують у місцевих магазинах. А виїжджаючи, увесь цей мотлох залишають у готелі, навіть коли їдуть у сусіднє місто. Виняток роблять лише для костюмів і взуття. А також коли подорожують автомобілем.

— У тебе досить цікава філософія.

— То не філософія, а всього-на-всього досвід. Ти мені подобаєшся, і мені байдуже, хто ти такий. Можеш бути навіть готельним злодієм.

— Я не стою аж так низько.

— Але мусиш визнати, що я тебе одразу розгадала.

— Якоюсь мірою, — погодився Антон Міллер. — Я ще справді не мільйонер, зате солідний швейцарський бізнесмен. Це дуже легко перевірити — досить зателефонувати в мою цюріхську фірму, номер якої знайдеш у кожній телефонній книзі цього міста. Ти ще не загубила моєї візитки? Зрештою, я можу дати тобі іншу.

Дівчина сіла на ліжку.

— За кого ти мене маєш?

— За гарну приємну жіночку.

— Ти помиляєшся. Поліція, щоправда, вимагає від нас інформації про людей, які живуть у нашому готелі, але я ніколи не здобуваю її в ліжку. Лягаю тільки з тими, хто мені подобається. А щодо тебе, не таке вже ти велике цабе, щоб тобою одразу зацікавилися. Як захочуть, то знайдуть інакший спосіб усе перевірити.

Марієтта хотіла підвестися, але Антон мало не силоміць поклав її і знову почав ніжити. Дівчина боронилась, але недовго.

— Яка я дурна, — шепотіла вона. — Вже давно мені треба вийти звідси, але ти мені подобаєшся як ніхто.

— Я починаю тобі вірити.

— Мусиш. Звідки той рубець на правому стегні?

— То ніж одного негра в Заїрі. Його вже немає серед живих.

— А сліди від ран на грудях?

— Пам'ятка з Нігерії.

— Червоний рубець на спині?

— Стара історія. В'єтнам.

— На твоєму тілі можна вивчати географію, — засміялась дівчина. — Навіть на обличчі маєш мітку. Але вона зовсім не псує тебе.

— Це єдиний спогад з однієї матроської пивної в Роттердамі. Нічого серйозного — невеличка бійка на п'яну голову, я не встиг ухилитися від кастета, який трохи подряпав мене.

— І так повинен виглядати солідний швейцарський бізнесмен?

— Я справді бізнесмен. На старість люди поважнішають, усвідомивши, що життя одне і треба взятися, зрештою, за якусь спокійнішу і прибутковішу справу.

— То ти за цим приїхав у Кейптаун?

— Так. Сподіваюся щось знайти собі тут.

— Але хочу застерегти тебе: не вплутайся в торгівлю діамантами!

— Чому? Хіба торгівля діамантами гірша, скажімо, від торгівлі нафтою?

— Лише компанія «Де бірс» має право добувати діаманти й торгувати ними.

— Але ж повинен існувати чорний ринок!

— Негри, які працюють у копальнях, та й білі також, пробують, звичайно, викрасти найбільш цінні діаманти, і декому це вдається. Украсти важко, але ще важче продати й вивезти за кордон, тут поліція і компанія «Де бірс» об'єднують свої зусилля.