Андрій Кокотюха - Легенда про безголового

Не стояти. Довбати.

Рухи стали машинальними. Я вже нi про що не думала, нiчого не хотiла. Єдине — роздовбати дiрку, хоча б малесеньку дiрочку, аби побачити сонце, дихнути свiжого повiтря…

Перед смертю…

Заглохни!

Я вже не дiставала догори. Кинувши залiзяку на землю, почала лазити по пiдлозi, згрiбаючи на купу землю i таки нагрiбши невеличку гiрку. Трамбувала ногою — i знову нагрiбала.

Нi, мавпяча праця. Укотре спершись рукою на вмурований камiнь, я через якийсь час помацала його, зловила у хворiй головi якусь чергову думку — i заходилася видовбувати камiнь зi стiни. Спочатку вiн не пiддавався, але потiм, пiддаючись моїй приреченiй затятостi, почав потроху ворушитися — i нарештi випав. Камiнь виявився не дуже великим, проте якщо його покласти на купку землi — дотягнутися догори стане легше. Стояти на цьому каменi можна лише однiєю ногою. Дурня! Дивуючись несподiваному припливу сил, я почала атакувати другий. Цей пiшов легше i швидше.

Тепер я стояла бiльш упевнено. Продовжимо атаку дiрки.

Скiльки рухiв я зробила ще — не рахувала. Та раптом, штрикнувши над собою черговий раз, я наштовхнулася на порожнечу, втратила рiвновагу, впала, заплющила очi, а коли розплющила — побачила над собою тоненький, як трубочка для коктейлю, промiнчик свiтла.

I повiтря.

Його було небагато, та я вiдчувала його. Хотiлося стати над продовбаною дiркою, розкрити рота, i дихати, дихати, дихати…

Сили раптово залишили мене. Я не могла змусити себе пiдвестися. Лише з четвертої спроби стала на ноги, потiм — на свої камiнцi, штрикнула залiзякою в дiрку, потроху розширяючи її. А потiм почалися справжнi галюцинацiї.

Менi здалося, що там, з того боку, хтось ходить. Потiм щось велике вломилося в мою дiру, почулися звуки, схожi на людськi голоси. Рештки здорового глузду пiдказували: згори хтось намагається ломом вiдважити бетонну плиту.

Але з'ясовувати, так це, чи нi, було вже вище моїх сил. I без того я використала всi свої прихованi резерви, про iснування яких навiть не здогадувалася.

Свiтла над головою потроху ставало бiльше. Щiлина збiльшувалася.

Досить.

Я знову пiрнула в темряву.

Наступнi години та днi я неначе гойдалася на дивнiй гойдалцi, яка то занурювала мене в порожнечу, то знову пiдкидала на поверхню.

Коли я прийшла до тями першого разу, побачила свiтлу пляму вiд нiчної лампи. Застогнала — i тут же свiтло заступила чиясь постать. Тамарин голос:

— Що, Ларисо?

— Його спiймали?

— Ловлять, ловлять! Сестро, сюди бiгом!

Гострий кiнець голки втикається в шкiру — i знову на гойдалку.

Наступне пробудження було бiльш осмисленим. Довкола — свiтло, нiчого не розпливається, поруч спить на стiльцi хтось у бiлому халатi. Варто менi було заворушитися, як бiлий халат перетворився на Стаса. Його велика зашкарубла рука лягла менi на лоба.

— Уже не гориш.

— Його спiймали?

— Нi. Хто там є?

Знову голка. Знову гойдалка.

Коли я виринула на поверхню втретє, Стас сидiв там же, на своєму мiсцi, тiльки замiсть свiтла кiмнату, де я лежала, освiтлювала самотня лампочка на дротi.

— Пити, — попросила я.

Жихар хутко пiдвiвся, чимось забулькав. До губ притулився край склянки, сильна рука пiдняла голову. Зробивши кiлька ковткiв теплої солодкої рiдини, здається — морсу, я кволо запитала:

— Його спiймали?

— Усе нормально. Уже спiває на допитi.

Мабуть, ця звiстка таки стала переламною. Отримавши черговий укол i заснувши, я наступного разу прокинулася вже з чистою ясною головою, готова була їсти i навiть поривалася вставати.

Упродовж наступного дня вiдвiдувачi ходили буквально косяками.

Правда, Стаса я б вiдвiдувачем усе ж таки не назвала. Вiн фактично поселився в палатi, видiленiй менi за особистим розпорядженням мера. Це була персональна палата мiського голови Подiльська в мiськiй лiкарнi. Тут, крiм непотрiбного менi телевiзора i ще менш потрiбного холодильника, було зручне крiсло, в якому висипався навiть такий велетень, як Жихар. А ось усi iншi приходили по кiлька разiв на день i постiйно щось розповiдали.

Тамара з Олегом. Мiський голова. Заступник мiського голови. Прокурор. Якiсь абсолютно незнайомi люди з обласної прокуратури. Мiсцевий головлiкар та його колеги з областi. З їхнiх розмов я склала для себе бiльш-менш чiтку картину того, що вiдбувалося довкола.

Коли я раптово перервала розмову, Жихар тут же пiдняв тривогу. Ситуацiя ускладнилася вiдразу: вiн же тiльки напередоднi написав рапорт, i, поклавши руку на серце, набрид своєму начальству до чортикiв. Пiдключилася Тамара — стало тiльки гiрше: вони отримали по повнiй за незаконне i несанкцiоноване розслiдування. Аж тодi моя доля все ж таки когось зацiкавила.