Андрій Кокотюха: Легенда про безголового

Скiльки на це пiде? Ну, нехай доба. Скiльки я вже тут? Бог його знає. Не здогадалася глянути на годинник, коли клацала кнопками на мобiльнику. Хоча скiльки б це ще не тягнулося — все одно довго. Для мене час тут перетворився на одну суцiльну нiч.

Знову щось шмигнуло поруч. Я притиснулася до мурованої стiни. Хотiлося влипнути в неї, просочитися крiзь неї, але що там? Знаю — ще одна стiна, така ж сама. Я пiд землею, в лабiринтi.

I я тут помру.

Проганяючи крамольну думку, я тупнула ногою. Це кувалдою вiддалося в травмованiй головi. Обмацавши її, кровi не знайшла, зате наштовхнулася ззаду на величезну болючу ґулю. Знову машинально потерла шию. Бондар спочатку вдарив мене чимось важким, потiм додушив для певностi собачим повiдком, тiльки тодi завiз сюди, у свою пастку.

Вiн цiлком мiг таким же способом задушити нещасного божевiльного сторожа Стьопу.

Перед очима остаточно перестало рябiти. Я далi нiчого не бачила i навряд чи скоро навчуся розрiзняти щось у темрявi, наче щур. Разом з цим почали повертатися розважливiсть, здоровий глузд, а головне — здатнiсть мислити системно.

Чому треба йти до входу, до намертво зачинених дверей? Є ж iнший вихiд. Його цiлком реально знайти, якщо не поспiшати i згадати спосiб орiєнтуватися в цьому лабiринтi. Уперед, поки з темряви не вилiз Мiнотавр iз пацючим хвостом i не почав мене жерти.

Обережно посунувши вперед, я почала повiльно рухатися по стiнi. Скоро вузький прохiд вивiв мене до роздорiжжя — порожнечею вiдгонило з обох бокiв. Пiдняла руку, шукаючи верхнiй край склепiння. Ось це, лiворуч, вище, а те, що справа — нижче, на рiвнi моєї голови. Нагинатися треба, вклонятися йому. Нiчого, корона не спаде, в пiдземеллi можна i вклонитися.

Так, повiльно рухаючись i шукаючи потрiбний напрямок за вiдомим уже орiєнтиром, я потрохи просувалася вперед. Час справдi зупинився i його плин не мав значення. Так само не мали значення невидимi оку живi та, поза всяким сумнiвом, потворнi iстоти, що час вiд часу сновигали пiд ногами i навiть попискували. Коли ставало зовсiм страшно, я кричала, луна вiддавалася довкола i невидимий рух затихав.

Нарештi!

Вийшовши з чергового коридору, вiдчула перед собою бiльшу, нiж зазвичай, порожнечу. Повiтря так само було важким, але простору довкола вiдчувалося бiльше. Та над головою так само стояла чорнота.

Яка я дурна! Прохiд таки закрили бетонною плитою подалi вiд цiкавих очей. I я похована не просто пiд землею — надi мною поклали справжнiй бетонний надгробок.

Сили дуже швидко щезали. Вiдчуваючи себе ганчiркою, я опустилася просто на землю. Кричати? Так само не почують. Знайшовши шлях у лабiринтi, я пробила головою дiрку в сусiдню камеру. Кiнець.

Чому?

Вiд несподiваного здогаду я аж пiдскочила i вiдчула, як вiдкривається вже не друге, навiть не третє, а якесь надцяте дихання. Плита, очевидно, закрила прохiд. Тiльки ж у плити є краї, та й дiрка вже прокопана. Лишається якимось чином колупати землю, аж поки не вдасться дiстатися країв плити i пiти далi, за край.

Молодець, Ларчику! Тiльки чим копати? Нiгтями? Головою таранити товщу?

Щось таке знов промайнуло в глибинах пам'ятi. I перш нiж думка сформувалася в пошкодженiй головi остаточно, я стала рачки i почала повзати по пiдлозi, шарячи руками пiд стiною. Кудись сюди я пожбурила шматок арматурини, десь вiн тут є, десь вiн…

Ось! Пальцi схопили ребристий залiзний штир, кулак стиснув його.

До нижнього краю дiрки я могла дiстати, стоячи на повний зрiст i пiднявши руки догори. Пiдбадьорюючи себе криками, загнала гострий край залiзяки в землю. Пiддавалася вона погано, але — пiддавалася! Як там у пiснi спiвається — «ковыряй потихонечку», здається… Нi, там — «ковыляй». Яка, в бiса, рiзниця: лупайте сю скалу, одним словом!

Земля сипалася менi на голову. Застрявала у волоссi. Потрапляла в очi, залишалася в ротi i на губах. Вiд надто рiзких рухiв паморочилася голова. Кiлька разiв перехоплювало дихання, а раз щось стиснуло в животi, скрутило, i мене почало нудити противною гiркою жовчю. Аби вiддихатися, сiла бiля стiни перепочити.

Заплющивши очi, провалилася в порожнечу.

Там знову побачила темнi постатi мертвих дiвчат iз довгим волоссям i черепами замiсть облич. Вони обступали мене, щось дружно шелестiли мертвими голосами. Я вiдмахувалася вiд них, нiяк не могла закричати — щось давило на груди. Коли крик нарештi прорвався, вирвався на волю, я знову очуняла i вiдсмикнула лiву руку — там уже мостилося якесь гидотне невидиме створiння. Лупнувши темну порожнечу арматуриною, я пiдвелася, тримаючись рукою за гострi краї камiння, яке випирало з муру стiни.