Ти не мертва!
Хто це сказав?
Ти не мертва! Не мертва! Жива-а-а-а-а!
А-А-А-А-А!
Я пiдхоплююся вiд власного крику i розумiю — опритомнiла остаточно. Довкола справдi темно, вогко, в легенi заходить важке повiтря, та я жива.
Я сиджу на землi. Помацала рукою довкола — пальцi наштовхнулися на кам'яну стiну. Десь я вже торкалася такого самого муру… Думки перебив кашель — я зайшлася, двома руками схопивши себе за горло. Болiло так, наче шию хтось перетискав. А чому — наче? Де я, як сюди потрапила i хто…
Перетиснуте горло.
Удар по головi.
Веселковi зiрочки перед очима.
Хтось посмiхається менi. Не менi — людинi з фотоапаратом. А разом iз ним — усьому свiту, який не може зашкодити їхньому щастю. Толя i Лiза, молодята, молодий i молода. Вiтаю вас, подружжя Бондарiв.
Бондар.
Тепер я зрозумiла, де я, i не стримала крику. Але це був крик вiдчаю: мене тут все одно нiхто не почує, бо це не бабусин погрiб. I бабуся не прийде з городу, не насмикає Колi чуба i не витягне мене, ледь живу вiд переляку, з льоху. Звiдси нiхто ще не виходив живим. Сюди Вiтольд Ржеутський вiдправляв своїх непокiрних полонянок.
Я — полонянка привида. Я в пiдземному лабiринтi, пiд розвалинами панської резиденцiї. Мене привiз сюди i кинув помирати Анатолiй Бондар.
Голова паморочилася. Я спробувала стати на рiвнi ноги, вони вiдмовлялися мене тримати. Тодi я присунулася до стiни, для чогось помацала по кишенях. Щось є, тисне з правого боку. Сахнувши в праву кишеню рукою, намацала щось об'ємне i прямокутне.
Мобiльник! Олегiв мобiльний телефон!
Стоп, спокiйно. Я труснула головою. Пам'ять поволi, але поверталася. Телефон я тримала в руцi, коли Бондар напав на мене ззаду, а перед тим дiстала його з сумочки. Сумочки поруч нема. Значить, мобiлку в кишеню менi поклав Бондар. Для чого? Для того: вiн фанатик i збоченець. Знає, що тут немає покриття, що вiд мобiли тут така сама користь, як вiд електроплитки на космiчному кораблi, що скористатися нею я не зможу. Це Бондар так знущається. Дав менi надiю, якою я не зможу скористатися.
Про всяк випадок я спробувала. Нiчого не вийшло — телефон тiльки блимав монiтором, показуючи — стiльникове покриття вiдсутнє. Але лiхтарик свiтив. Маленький вогник жив своїм життям, свiтив недалеко, та в темрявi пiдземелля сприймався наче лампочка в двiстi ватт.
Правда, акумулятори розряджаються i скоро здохнуть.
Тодi морок переможе.
I я повiльно помиратиму в лабiринтi. Серед велетенських щурiв.
Чорт!
Я прудко скочила на ноги, притиснувшись до мурованої стiни, аби не впасти, i таки втрималася. Десь тут, у темрявi, сновигають її справжнi господарi, володарi цього пiдземного мороку. Виставивши перед собою руку з благеньким вогником, я спробувала посвiтити. Якась галерея, але де саме я знаходжуся — невiдомо. I де тут щуряче кубло, де тут отаборилася їхня щуряча Королева-матiр, не знаю. Можна рухатися вперед i вийти просто в їхнє королiвство.
— А-ай!
Щось торкнулося моєї ноги i вiд зойку я впустила телефон. Вогник помер, щiльна непролазна темрява знову оточила мене, i здалося — стиснула з усiх бокiв. Головою я дiставала стелi. Куди йти — вперед, назад? А головне — для чого йти? Той, хто притягнув мене сюди, напевне старанно закрив мiцнi дверi на мiцний замок, ззовнi мене не почують, люди тут майже не ходять. Тому сидiтиму я пiд вхiдними дверима, обламаю нiгтi, дряпаючи їх, i помру, як iндiанець Джо з книги про пригоди Тома Сойєра.
— А-ай!
Знову щось пробiглося бiля ноги. Я вiдчувала, як темрява довкола мене поволi починає жити своїм звичним життям, i почала згадувати почуте i прочитане колись про щурiв. Вони нападають на людей, коли загнанi в куток. А тут у куток загнана я. Уже легше. Їхнi укуси викликають заразнi хвороби, вiд яких дуже швидко можна померти. Яка рiзниця, вiд чого помирати в цьому пiдземеллi: вiд голоду, спраги, холоду чи…
Хто сказав — помирати?
Хто тут збирається помирати? Ось я комусь зараз помру!
Я рiшуче нахилилася за мобiлкою. Пальцi наштовхнулися на щось живе i пухнасте. Скрикнувши, я сахнулася в праву сторону i побiгла, забувши про телефон. Налетiла на глуху стiну, та з лiвого боку вiйнуло порожнечею — там коридор. Повернула туди — бiльше нема куди. Аби не лупнутися головою, простягнула перед собою руки.
Стiнка.
Порожнеча.
Знову коридор.
Стiй! Спокiйно, стань i подумай. Зберися з думками. Те, що сталося, обмiзкуємо трошки пiзнiше. Зараз треба заспокоїтися. Ось так. Тепер сказати самiй собi: тебе шукатимуть i знайдуть. Ти несподiвано перервала зв'язок. Стас Жихар — мужик не дурний, Тома з Олегом усiх на ноги пiднiмуть. Прокачати Бондаря пiсля всього, що ми знаємо — як два пальцi об асфальт. Раптом вiн уже втiк? Чому це — раптом: точно втiк. Зловлять. Розколють. Мене врятують.
Читать дальше