Юрій Сорока - Арахнофобія

– Ось вона. Насправді ні, ніяких збігів із нашим життям. У них життя своє власне. Їм призначено природою поводитися так, як вони поводяться. Самиця Latrodectus mactans загинула, бо прийшов її час, адже павучий вік короткий.

Ярослав придивився до здохлого павука і не зміг приховати гидливого виразу обличчя. Це не сховалося від господині.

– Ми з вами дізналися, що вам не подобаються павуки. Скажіть, а яка реакція у вас виникає від думки, що по вашій руці повзе, скажімо, павук-хрестовик?

Ярослав уявив на своїй руці кошлату грудочку павука з білим хрестиком на спинці й мимоволі здригнувся.

– У мене мороз іде по шкірі від самої думки про це, – щиро зізнався він.

– Все зрозуміло. У вас арахнофобія.

– Арахно… що?

– Арахнофобія. Грецька назва. Одна з розповсюджених зоофобій. Ви боїтеся павуків на рефлекторному рівні.

– Але погодьтеся, вони надто несхожі на нас. Надто хижі й чужі. Це викликає страх.

– І є першопричиною арахнофобії, – Ганна Юріївна повернулася і поглянула в очі Ярославові. – Віднедавна я відчуваю щось таке до людей. Як назвати таку фобію?

Ярослав повільно похитав головою.

– Це теж арахнофобія, Ганно Юрїївно. Вона не людина. Вона кровожерлива істота, яка так само далека від поняття «людина», як і ваші восьминогі вихованці.

Ганна Юріївна повільно підійшла до столика, на якому стояли чашки з захололою кавою.

– Так, арахнофобія. І вона посилюється від думки, що чудовисько на свободі. Воно десь поряд.

– Навряд. Але вона з'явиться тут рано чи пізно. Мені прикро, що я дав їй утекти. Але гру ще не закінчено.

– Мені байдуже. Її покарає Бог. А вам не потрібно картати себе.

Ярослав зітхнув.

– Мені є за що себе картати, Ганно Юріївно. І я обіцяю вам, що зупиню її. Чого б мені це не коштувало.

Вона зітхнула, вказала на гроші, що лежали на столику, і сказала:

– Я не візьму цих грошей. На них кров мого хлопчика. Я знаю, що ви щиро хотіли допомогти й ризикували життям, але… Дякую вам за все. Залиште мене саму, будь ласка…

– Ну, нарешті! Нарешті я вирвався з триклятої божевільні під назвою обласне управління і можу на повні груди вдихнути повітря свободи! Вимкнути огидний телефон і насолодитися кухлем крижаного пива! – Вадим Галкін відкинувся на спинку плетеного крісла-качалки й мрійливо заплющив очі. – Ідилія, пане Савицький. Тиха ідилія.

Ярослав не відповів. Він сидів за столом під заростями винограду на дачі Галкіна й ліниво роздивлявся краєвиди. З невеликої, але охайної хатинки долітав тихий шепіт приймача, вітер шелестів у виноградному листі над головою, неквапно витанцьовували під цим самим вітром різнобарвні квіти на грядці. А в далечінь, туди, де серед зелених очеретів заховалося сріблясте плесо озерця з хиткою кладкою, дерев'яним човном, що пахнув рибою, біля неї, бігла крізь випалену серпневим сонцем траву стежинка, над якою завмерли крислаті старі ясени.

– Гей, Кравченку! Коли вже зготується твій шашлик? Горілка в холодильнику замерзне, ну! – крикнув Галкін до лейтенанта в міліцейській сорочці з засуканими рукавами. Той порався біля мангала, роздмухуючи дим над жаринками, від чого повітря виповнювалося чарівним ароматом смаженого шашлику. Поряд із лейтенантом завмер чоловік, котрого Ярослав востаннє бачив під час розтину тіла Євгена Бондаренка, – патологоанатом Кость.

– Терпіння є однією з кращих людських рис, пане підполковнику, – сміючись, відповів лейтенант Кравченко, рожевощокий білявий здоровань років двадцяти п'яти, схожий на античну статую атлета. – Не патякайте під руку!

– Ну що ти будеш йому казати? – вдавано зітхнув Галкін. – Ніякої поваги до старших.

Він на мить завмер, прислухаючись, після чого зірвався з місця й чимдуж погнав до будинку, з якого долинало шипіння води від розпеченого металу.

– Раки! Раки збігають! – загуркотів, а за кілька секунд, з'явившись на порозі з казанком у руках, додав: – Тьху, таку їх… Мало не проґавив!

Невдовзі великі червоні раки парували на таці на столі, а смішливий Кравченко, жартівливо повісивши рушника на лікоть, удавав із себе офіціанта, вправно розкладаючи на тарілки шпиці з рум'яними шматочками м'яса, на яких усе ще кипів жир. З холодильника з'явилася запотіла пляшка оковитої та пиво. Кость підносив таріль із зеленню.

– Ну нарешті! – Галкін потер руки. – Ви пам'ятаєте, хлопці, коли ми так ось сиділи? Не пам'ятаєте, правильно. І я вже не пам'ятаю. Усе робота, справи. В кого сім'я, а в кого дівчата, щодня нова, – він підморгнув рожевощокому лейтенанту. А ось так, по-простому, зібратися все часу не вистачає. Ну, слава Богу, знайшли часину, наливаймо!