Юрій Сорока - Арахнофобія

– Ти кажеш «так»? – долетіли до неї його слова. – Май на увазі, я готовий простояти тут доти, доки почую це слово!

– Не потрібно! Так, Ярославе, я кажу «так»!

І за мить він уже крутив її в шалених обіймах.

А потім, коли залишилося позаду таксі, що мчало їх крізь аромат весняної зелені й гамір міста, – здивовані погляди бабусь біля під'їзду й напівтемна кабінка ліфта, у якій так хотілося пригорнути кохану людину й затримати мить щастя; опинившись у квартирі Ярослава, вони пили червоне вино та розмовляли, пригадуючи події, що трапилися з ними за час розлуки. Вони насолоджувалися присутністю одне одного й невідворотністю того, що мало відбутися з ними як яскравий фінал такого чудового вечора. І хоч обоє давно були дорослими людьми, переживали перед не першою для них близькістю такий водоспад почуттів, який могли відчути юнак і дівчина, що вперше опинилися на порозі нових для себе, запаморочливих відносин чоловіка й жінки.

І вони кохалися, п'ючи насолоду цього казкового вечора, забувши про все, що залишилося за межами стін невеличкої двокімнатної квартири, помічаючи лише одне одного й забувши про цілий світ. Падали без сил, засинали в обіймах коханої людини і знову прокидалися, посміхаючись новому дню й коханню. Так минуло три дні, за які Ярослав устиг лише двічі вийти до супермаркету за їжею та вином, на решту часу зникнувши з обрію Федька Нестеренка та Вадима Галкіна, які нічого не розуміли. Його телефон уперто не відповідав, а Федько, приїхавши за адресою шефа особисто, тільки й зміг, що «поцілувати замок» – закохані вміють бути егоїстичними. А втім, Федькові було що сказати Ярославу. Коли нарешті, після трьох діб відсутності, телефон Ярослава з'явився в мережі, Федько відчув, що злий на нього настільки, що не хотів телефонувати першим. Ще якусь годину вагався й нарешті не витримав.

– Слухаю, – почувся після кількох гудків бадьорий, як завжди, голос Ярослава.

– Савицький, ти свиня! – видихнув Федько у слухавку.

– Ще й яка!

– Ти хоча б можеш пояснити, де вештався всі ці три дні?

– Можу. Але ти, швидше за все, не зрозумієш.

– Я спробую.

– Я одружуюся, Федоре! Розумієш, о-д-р-у-ж-у-ю-с-я!!!

– Час від часу не легше! На тебе що, шафа впала? Ну годі, пізніше про все це. Є важливіші новини.

– Навряд.

– Подивимось. Тебе хоче бачити Галкін. Дуже.

– З якою метою?

– Є інформація про Барбару Красовську.

– Що-о?!

– Те, що чув. Я наберу його, скажу, що зараз будемо в нього. Встигнеш зібратися за двадцять хвилин?

– Встигну.

– За двадцять хвилин очікую тебе біля під'їзду.

Галкін був у своєму кабінеті. Він очікував на Ярослава, зосереджено позираючи у плаский продовгастий монітор новенького комп'ютера. Час від часу клацав клавішами мишки, вишукуючи щось із виглядом школяра-першокласника, котрий уперше отримав у своє розпорядження розумну машину.

Коли Ярослав із Федьком увійшли до кабінету, він підхопився й розвів руками.

– Що називається: здійснилася мрія ідіота. Виявляється, я нічого не петраю в цій пекельній машині. Навіщо я дозволив забрати мою стару й гаряче кохану друкарську машинку, хто мені скаже?

– Сказав «чайник» і взявся за голову обома руками, – театрально продовжив Федько. – Техніка в руках дикуна – купа металобрухту.

– Поговори мені! – Галкін простягнув руку для привітання спочатку Ярославу, потім Федькові. – Дитя Інтернету, таку твою розтаку… Поки пояснював той прищавий молодик, який установлював тут усю цю музику, мені все було зрозуміло. Разом із ним пішло й розуміння. Скажи мені, Ярику, воно мені потрібно за рік до пенсії?

– Доведеться опанувати. У двадцять першому столітті живемо, якщо ти не помітив.

Галкін лише зітхнув, махнув рукою і запалив цигарку, сівши, за своїм звичаєм, на підвіконня.

– Федько розповів тобі? – примружившись, подивився він на Ярослава.

– Так. Де вона зараз?

– Це мені невідомо. Була тиждень тому в Брюсселі. За кілька днів має бути в Києві. Як бачиш, ми тут теж не задарма свій хліб їмо.

Ярослав пустив повз вуха спробу Галкіна похизуватися.

– Вона приїздить сама?

– Здається, так.

– Відомо ще щось?

Галкін знизав плечима.

– Небагато. Мені повідомили, що серед запрошених на щорічний прийом з нагоди нагородження якоюсь загальноукраїнською кінопремією в Києві є така собі Барбара Домінік. Особа таємнича, хоча й відома в богемних колах. При більш упередженому погляді на пані Домінік я виявив, що її схожість із нашою старою знайомою стовідсоткова. Ось… – Галкін кинув на стіл перед Ярославом кілька світлин. Перші дві – з Канн, ще дві – з Парижа, з церемонії вручення гран-прі Сезар. Решта зроблені в Лондоні. Тамтешня премія має назву, здається, БАФТА. Як бачиш, географія полювань нашої знайомої значно розширилася. Тепер вона занурилась у кіношну богему. Що скажеш?