Юрій Сорока - Арахнофобія

4 серпня. За минулих два дні – ще дві ексгумації. Процедура вже стає звичною. З нового – хіба що шалений опір родичів пана Борщаківського, котрі ніяк не погоджувалися з тим, що хтось має потривожити прах їхнього давно загиблого сина і брата. Радше брата: батько пана Станіслава помер кілька років тому, а мати – вже досить літня людина, і стан її здоров'я не дозволяє їй створювати труднощі Феміді, тож весь рух опору очолила сестра покійного, огрядна руда жінка на ім'я Ізабелла. Вона метала громи та блискавки, погрожувала карою небес і санкціями влади земної, штрафами й прокляттям. Хоча потрібно віддати належне бізнесовій хватці пані Ізабелли. Після натяку Маріуша, що він може зачекати кілька місяців на рішення суду, яке дозволить ексгумацію без сприяння близьких загиблого, вона стишила тон і навіть відпрацювала назад, зайнявши вичікувальну позицію. Ця позиція змінилася на мовчазне сприяння після того, як невтішній сестрі покійного гонщика пояснили, що за фактом смерті її брата порушено кримінальну справу, підозрювана людина далеко не бідна і в разі доведення її причетності родина може розраховувати на досить велику компенсацію моральних і матеріальних збитків. Але це лише деталі. Головне – в тому, що в організмі Станіслава Борщаківського знайдено алдрін. Понад шістдесят міліграмів на кілограм ваги! Друга ексгумація відбулася без ексцесів. Тіло навіть не було доправлено до моргу – експерт швидко взяв необхідні проби, і за дві години могилі пана Станіслава Пакулака надали того вигляду, який вона мала до ексгумації. Результат мали вже ввечері – п'ятдесят дев'ять міліграмів алдріну на кілограм ваги. Досить тривожити могили. Матеріалу більше аніж достатньо. Завтра ранком Маріуш їде до прокуратури, щоб отримати санкцію на обшук особняка Барбари Красовської й арешт господині цього нажитого кров'ю маєтку. Важливо не дати відчути Барбарі, що вона під підозрою, інакше все значно ускладниться. Адже підступитися до людини, чиї статки рахуються числами з шістьма нулями, складно не лише в Україні, це складно й тут, у Польщі. Скільки б Маріуш не міркував про європейські цінності поляків і їхню віру в закон.

6 серпня. От і маєш. Це все ж трапилося. Як не болісно розуміти, що нас ошукала жінка, мушу визнати цей факт. Барбара Красовська зникла за кілька годин до того, як поліція прибула до неї в особняк з метою здійснити арешт. Тож усе, чим Маріуш може похвалитися, – це порожній будинок з прислугою, яка нічого не розуміє, і факт того, що кілька днів тому пані Красовська переказала кошти зі своїх банківських рахунків на номерні рахунки до Швейцарії. Зараз складно сказати цілком упевнено, де саме ми прокололися. Чи витік інформації був від родичів колишніх чоловіків Красовської, чи, може, вона мала інформатора в поліції. Найменш імовірною вважаю її жіночу інтуїцію. Хоча й не відкидаю це як одну з можливих версій. Що ж, огидно, коли після такої доброї роботи залишився невиконаним фінал, але є й радісні новини. І насамперед те, що я можу нарешті вийти з підпілля та повернутися додому – тепер на дичину перетворилася сама Барбара, тож їй ніколи полювати на скромного приватного детектива, яким, безумовно, є ваш покірний слуга. Другою радісною подією вважаю можливість закінчити нарешті свій щоденник. Наталю, я виконав свою обіцянку, і знай: це далося мені не легше, аніж розкриття справи «чорної вдови». Літописець із мене поганенький. Отже, на цьому дозволь закінчити.

Серпень цього року з перших своїх днів сповістив, що спекотне літо добігає до свого завершення, а не за горами жовтава осінь із прохолодою, дедалі коротшими днинами й очікуванням зими, яка в Україні вже років десять як перетворилася зі сніжно-морозної пори року на продовження холодного й затхлого листопада. З його сталевими хмарами на небі, нескінченним дрібним і холодним дощем та хлюпаниною під ногами. Львів, схожий у таку пору року на старезного діда, котрий давно махнув рукою на свою зовнішність, застигне в очікуванні весни. Бруківка вулиць виблискуватиме калюжами, а вітер почне бавитися пожовклим листям, що його не встигли прибрати двірники; парки та сквери стануть безлюдними, а весела молодь, яка проводила в них довгі літні вечори, закриється від холодного вітру прозорими вітринами кав'ярень. Але все це було попереду, коли Ярослав Савицький вийшов з машини Федька неподалік від будинку, у якому мешкала мати Євгена Бондаренка.

– Тебе зачекати? – Федько ліниво поглянув на Ярослава крізь окуляри й потягнувся.