Наталя Тисовська - Укус огняного змія

Поки Ростислав прикручував запаску, потім підкачував колесо, я дивилася собі під ноги. Ґрунтівкою, схованою під снігом, ми проїхали дві години тому, і сніг уже замів прокладену нашою машиною колію. Звідки ж тоді взявся ще один слід протекторів — ширший, ніж наш?

— А знаєш, — тицьнула я пальцем у землю, коли Ростислав підвів голову від колеса, — тут хтось був після нас.

Мій супутник, як був навколішках, так і проповз метр і втупився в колію з подвійними слідами протекторів. Провів пальцем по прим’ятому снігу: чужа машина приїхала, а тоді повернулася назад. Ну, правильно, не полетіло ж друге авто на крилах? Хоча за сьогоднішньої раптової й містичної завірюхи…

Ростислав потягнувся до знятого пробитого колеса, довго вертів його в руках.

— Підкачай, — мовила я, — послухаємо, звідки свистить.

Ми приблизно визначили, де має бути дірочка. Ростислав помацав пальцем, намагаючись знайти її. Зимовий безсонячний день насупився похмуро. Я дістала мобільний телефон, у якому вбудований ліхтарик, присвітила. Тонка цівка світла проникала в кожну заглибину, в усяку шпаринку на протекторі. Якби була купіль з водою, ми б швидко знайшли діру! Підкачали б колесо ще раз, кинули в воду — зразу б забулькало…

Ростислав підняв руку, мов хотів мене зупинити, і я застигла, тримаючи телефон-ліхтарик непорушно. Притиснувши протектор великими пальцями, Ростислав потягнув ґуму в різні боки. Вона знехотя, чинячи опір, ледве-ледве розійшлася.

— Такий поріз не міг зробити ні випадковий цвях, ні уламок скла. Тим паче, що зазвичай вони так і лишаються в протекторі… Ні, шина порізана ножем. Навмисне.

— Ось тобі і знак від мого бабая. Попередження, так би мовити.

Ростислав здивовано глипнув на мене. Я пояснила:

— Щоб не пхалися, куди не слід. Загадка uroboros’а нам не по зубах.

У Київ ми в’їхали, коли вже сутеніло. Фари зустрічних машин кидалися на нас із темряви, як загадкові світляні звірі. Знову посипав сніжок, і лобове скло раз у раз вкривалося тонким мереживним запиналом, а щітки наполегливо намагалися його скинути, розганяючи сон. Київ іще вивищувався над нами на пагорбах, та ось уже ми й собі видряпалися на перший горб — і нарешті відчули себе захищеними веремією машин, юрмами людей, вереском гальм, вибухами феєрверків, набридливим виском сигналізації, мерехтінням кольорових вивісок на крамницях, стугонінням церковних дзвонів, димовою завісою випускних газів.

— По-моєму, нам варто зняти стрес, — мовив Ростислав, повертаючи в напрямку центру міста. Я не заперечувала.

У суцільній темряві, яка раптово запала над містом, я ніяк не могла зорієнтуватися, де ми їдемо, вулички ніби й були знайомими, проте я не впізнавала їх, хотіла читати таблички на будинках — але ж не було видно. Ростислав упевнено повернув кілька разів, ми опинились уже зовсім у вузенькому й вилюднілому провулку, де хіба припарковано кілька машин, а перехожих нема зовсім. Мій супутник заглушив двигун, виліз із машини й допоміг вибратися мені.

— Де ми? — спитала я.

— Тс-с-с! — приклав палець до вуст Ростислав і повів мене до високих скляних дверей, які таємниче поблискували у розсіяному світлі вікон навколишніх будинків.

Двері відчинились, і дзвоник мелодійно теленькнув, сповіщаючи про наше прибуття. Швейцар виступив із кутка й уклонився, а тоді взяв верхній одяг. Ростислав уклав йому в долоню зіжмаканий папірець, і швейцар кутиками вуст вдячно усміхнувся. Така безпосередність здивувала мене: невже у нас уже звикли брати чайові так невимушено, як роблять це заокеанські колеги?

Ростислав потягнув мене за рукав, і ми проминули вестибуль і опинились у залі. Круглі столики розкидані по ній без жодної системи, поміж ними соваються офіціанти з тацями. Трохи далі — чи то подіум, чи то сцена. Там теж столик, а коло нього — два крісла з високими спинками.

Один з офіціантів підлетів до нас і провів до вільного столу майже під самою сценою. Накритий він був дивно: високий срібний кавник, дві філіжанки тонюсінької, аж прозорої порцеляни, тютюнниця, люлька. Ростислав притримав мені крісло, і я всілась упівоберта до сцени. Офіціант миттєво налив нам паруючої кави зі срібного кавника, наче виніс його за мить до нашого приходу, вклонився і щез.

— Треба хоч молока попросити, — прошепотіла я до Ростислава, — не можу пити чорну каву просто так…

У відповідь Ростислав із легкою посмішкою підняв зі столу срібний молочник, що його я спершу не помітила, і долив мені у філіжанку молока. Ложечка на блюдечку теж виявилася срібною — чи, принаймні, вельми схожою на срібло. Я покуштувала каву. Кислувата, запашна.