Ігнасіо Акунья - Загадка однієї неділі

— Легенди — окраса історії,— зауважив я. — Заберіть легенду, і ваша розповідь буде позбавлена інтересу.

— Атож! Так я і знав, Аресе, так я і знав. Ви вже зачаровані. Така вже властивість Сходу. Спершу він тебе захоплює, а потім заворожує.— Батлерові очі світилися загадково. — Гадаю, ви своїм розважливим розумом уже оцінили вартість цієї реліквії: так, ціна її нечувана. І це ще не все, Аресе. Та дозвольте продовжити. Минав час, культ Лонг змінювався, але урни це не стосувалося. Вона, можна сказати, зберегла свою первозданність. Так було до останніх днів горезвісного гомінданівського уряду, коли внаслідок нещасного випадку фігурка втратила мочку лівого вуха. Я вже казав вам, що майже всі родини, які поклонялися культові Лонг, були знатного походження. І коли почав гинути режим Чан Кай-ші, вони усвідомили, що в новому Китаї для них не лишилося місця, й емігрували до Сполучених Штатів. Там ця організація стала свого роду товариством взаємодопомоги, та все одно з вибраним колом своїх членів, якими, як і раніше, були найосвіченіші й найзамож-ніші китайські родини. В той же час в останній період до організації міг бути прийнятий також іноземець, якщо він поєднував у собі певні, точно визначені достоїнства.

Я всміхнувся, бо сумнівався в добропорядності товариства, котре прийняло до своїх лав такого пройду, як Батлер. Однак жестом я заохотив його, щоби вів далі.

— Невдовзі після прибуття до Штатів родин, які поклонялися культу Лонг, — продовжив Батлер, — скоїлося лихо. Страшенне лихо. Священна реліквія зникла без сліду. її було викрадено! Ця звістка вкинула в глибокий сум усіх членів товариства. Вчинено наругу над реліквією їхніх предків. Усі заприсягайся помститися. Але їм не пощастило здійснити це, бо як урна, так і злодій мов крізь землю провалилися. З тієї пори в товаристві Лонг стало традицією щоразу під час ритуалу прийняття нових членів збільшувати на тисячу доларів з кожного прийнятого розмір винагороди людині, котра поверне на місце вкрадену урну. На сьогодні винагорода дорівнює ста тисячам доларів. Як ви можете судити з цієї цифри, принцип суворого відбору у товаристві Лонг лишається незмінним. Я маю багато підстав зараховувати себе до числа людей Сходу, Аресе. Робота не надто відбирає мій час, а терпінням я не поступився б навіть Иову. I я присвятив усю свою енергію і кожну вільну часинку свого життя пошукам грабіжника. Його я не виявив, зате знайшов урну. Нею володіла Сусанна. Ні, вона не була злодійкою. Це я встановив без особливих зусиль. Стара, як цей світ, історія, яку вона мені розповіла, мабуть, була цілком правдива, їй упала в око ця штучка, хоч, природно, вона й тями не мала ні про її вартість, ні про походження, і чоловік, чиє ім'я вона нізащо не схотіла мені відкрити, але який, либонь, і сам не знав ціни отій дрібничці, просто віддав її Сусанні — їй же ні в чому не можна було відмовити.

— Стривайте, Батлере, — перебив я його. — Ця урна являє собою довгасту шкатулку з чорної слонової кістки, на кришці якої різьблення, що зображує обличчя жінки Сходу?

— Саме так! Очевидно, ви бачили ії в Сусанниному будинку.

— Атож, — ствердив я. — Вона начебто використовувала ії для зберігання коштовностей та інтимних документів. У ній була схованка, яка відмикалася з допомогою хитромудрого механізму. Але тут дещо не узгоджується, Батлере. Хіба ви не сказали Сусанні про те, що існує викуп? Можу закластися, що за сто тисяч вона віддала б із десяток подібних реліквій.

— Тільки не за сто, Аресе. За п'ятдесят тисяч, — поправив Батлер. І всміхнувся. — Так чи інакше, — провадив він далі,— зробити їй таку пропозицію означало б не знати Сусанни. Коли б я її втаємничив у вартість цієї штучки, то змушений був би оповісти й історію, яку щойно виклав вам. І тоді Сусанна вже ніколи не розлучилась би з цією урною. Вона була завзята колекціонерка. Ви повинні розуміти, що це означає: хвороблива насолода від володіння річчю і споглядання її. Гроші, зрештою, мало чого варті за таких обставин, Аресе. Сусанна ні за які гроші не віддала б урну.

— Ну, а Шестипалий? Як він дізнався про її вартість? Гадаю, ви не розповіли йому цю історію, не вчинили такої дурниці.

— Звісно, ні. я розповів її тільки вам, Аресе. Проте через язикатість однієї з моїх довірених осіб він щось запідозрив, хоч, звичайно, не знав її справжньої цінності, і, втямивши, що це штуковина неабияка, відмовився передати її мені. Ото й уся історія, Аресе. Тепер я у ваших руках.

Якусь мить я мовчав, розмірковуючи.