Ігнасіо Акунья - Загадка однієї неділі

— Либонь, так, — мовив Батлер і вибухнув сміхом.

Заким китаяночка наближалась до нас, я добре розгледів її. Шовкове вбрання на ній пістрявіло яскравими, ба навіть крикливими квітами. Вона була невисока на зріст, але попри всю свою мініатюрність мала чудову статуру. Маленькі вустонька і величезні, не позбавлені певної підступності, очі виділялися на її обличчі. Він звав її Лю-мей. Вона звернулась до нього по-китайськи, і він тією ж мовою відповідав їй. Дівчину нібито не вдовольнила його відповідь; мені здалося, що вона кілька разів повторила те саме слово.

Батлер зробив нетерплячий жест і буквально спопелив її поглядом. По тому опанував себе і мовив їй уже по-англійському:

— Гаразд, Лю-мей. Зараз я туди прийду.

Вона вийшла з кабінету, залишивши в повітрі ледь чутний аромат духів.

— Так ось, повертаючись до розповіді, Аресе, — мовив Батлер, надаючи своєму обличчю якомога серйознішого виразу, — на лихо, Сусанна була жінкою, не здатною безкорисливо віддаватися коханню. Вона завжди вимагала чогось узамін: від одних коштовностей, від інших — грошей. І завжди доводилось платити високу ціну за її ласки. Щодо мене, то це був Дега. Я боровся зі своєю жагою — намагався втримати її в розумних межах, аби не віддавати «Балерину за лаштунками», та дарма. Жага, яку Сусанна збуджувала в чоловікові, не піддавалася контролю. Коли мені вже несила було далі триматися, я вручив їй картину взамін за ті хвилини кохання, яких Сусанна удостоїла мене. — Батлер трохи помовчав. У нього був вигляд людини, котра цілком поринула у спогади. — Сусанна як жінка була позбавлена вад. її краса не мала жодного дефекту, а пахощі, які видихало її тіло, затьмарили б навіть аромат троянд. Та натура в неї була пожадлива, в ній не було місця для докорів сумління. Тільки-но її право на володіння цією картиною було стверджено моєю мовчазною згодою на те, щоб вона демонструвала її в своїй вітальні, як акції мої відразу ж почали навально падати. Наші зустрічі все рідшали, аж поки вона їх не припинила зовсім. І все було даремно: мої благання, скарги, протести. Сусанна лишалася непохитною. — Батлер удруге замовк, пройнятий споминами. Потім повів далі: — Я дійшов висновку, що Сусанна глузує з мене і я мушу найдошкульніше покарати її. Сусанна не мала юридичних прав на володіння цією картиною, тож я вирішив повернути картину собі. Спершу мав намір порушити проти неї судову справу, грунтуючи свій позов на тому, що лише позичив картину, а не подарував, проте знайшлося б чимало свідків, котрі чули, як я прилюдно проголошував, що подарував картину Сусанні, і я побоювався, що, вигравши справу, вона ще дужче на-сміхатиметься наді мною. Саме тоді мені спала на думку безглузда ідея — викрасти картину. Звісно, я й гадки не мав зробити це особисто. Неважко, міркував я, найняти якогось професіонала, щоб зробив те за мене. — Батлер дивився засмученим поглядом. — Бачу, ви не схвалюєте моїх дій, — ремствував він. — Шкода! Втім, я й сам пожалкував про те, тільки-но цей чолов'яга попрямував до Сусанниного будинку.

— Кінець кінцем, Батлере: хто ця людина і звідкіль я маю знати, що ви мені не брешете?

— Цариця небесна! — вигукнув Батлер. — Щоб це я збрехав? Та якого дідька мені брехати? Я знаю: вбив її напевне він, більше не було кому… Ну ще хіба що ви.

— Ну-ну, Батлере, чи не тягне вас сісти на порохову бочку?

— Давайте порозуміємося, Аресе, — відказав Батлер. — Звичайно, я допомагаю вам не з доброчинних міркувань… і не тому, що так палко люблю правосуддя. Я не мав іншого способу зв'язатись з вами, ось я й удався до такого, досить незвичного — згоден, але дійового засобу, аби мати змогу стрітися з вами. Я пропоную вам укласти зі мною угоду, бо чолов'яга, котрого найняв, зрадив мене. Він передав мені деякі витребеньки, які мало чого варті, й зник, прихопивши із собою картину.

— Ви говорили про угоду. Про що йдеться? — поцікавився я.

— Я дам вам прикмети цього чоловіка, щоб ви розшукали його. Коли знайдете, утримайтесь від подальших дій, доки я не порозуміюся з ним про картину. Ніхто ж не наважиться придбати таку відому картину не у законного власника. Тепер, либонь, він і сам це второпав.

— Де тонко, там і рветься, Батлере. Як же, чорт забери, ця людина пояснить поліції всю історію?

У Батлерових очах блиснули лукаві вогники.

— Рано чи пізно, а з в'язниці виходять, — весело пояснив він, — і завше приємно усвідомлювати, що на волі чекає на тебе кілька тисяч, які скрасять твоє життя. — Він зробив виразний жест. — Втім, не журіться за нього, — вигукнув Батлер, — у мене знайдуться слова, щоб умовити його.