Ігнасіо Акунья - Загадка однієї неділі

— Вас, може, здивує, що так управно розмовляю іспанською мовою, але ж я північноамериканець лише за прізвищем.

— Ваш родовід мене не цікавить, — перебив я його. — Волів би знати, чорт забери, що означає ваша заява властям?

Батлер, розкинувшись у кріслі, щиро зареготав. Коли він сидів, то справляв враження людини карли-куватої, насправді ж мав міцну статуру і правильні риси обличчя. Було ясно — крокує він по землі твердо, не обтяжуючи себе ваганнями. Здогадавшись, нарешті, що я не поділяю його веселого настрою, він припинив регіт і випростався в кріслі.

— Даруйте, — вибачився він. — Якось я не подумав, що мій веселий настрій аж ніяк не пасує до вашого нинішнього становища, яке зовсім не схиляє до гумору.

Я, скривившись, процідив:

— Чекаю ваших пояснень, Батлере.

Він замислено вхопився за підборіддя.

— Гм! — промовив, пильно озираючись на мене. — Вас здивує те, що я скажу. — Зробив невеличку паузу і в один видух випалив: — Я хотів зробити вам послугу — тільки й усього.

Я неспокійно засовався на стільці. Батлер уже почав виводити мене з рівноваги.

— Мені такі послуги не до вподоби.

— Дозвольте пояснити вам, Аресе, — попросив він трохи насмішкувато. — Чи знаєте ви, хто вбив Сусанну?

— Чи знаю я?! — пробурмотів йому. — Хіба б я гасав отак, коли б знав?

— Так ось, це знаю я, Аресе, — проказав він, анітрохи не змінюючи при цьому насмішкуватого тону. — Але як міг би я вас повідомити про те, коли з вами не знайомий?

— Ви не мали ні про що мене повідомляти. Досить було сповістити про це поліцію.

— О, ця поліція! — вигукнув він. — Не маю бажання навіть і чути про неї, Аресе!

Ситуація ставала справді цікавою. Я осміхнувся. Потім розреготався.

— Ну й тип! Ви в мене перший претендент на добрячий ляпас, Батлере, — спокійно промовив я.

— Це було б неймовірним безглуздям з вашого боку… а ви ж бо зовсім не дурень.

— До діла, Батлере. Ближче до ділаї Хто вбив Сусанну?

— Те, що я не повідомив поліцію, хто вбив Сусанну, а скажу це вам, має своє пояснення. Але дозвольте мені розповісти все з самого початку, — попросив він, прибравши серйозного виразу.

Я жестом висловив згоду, і він почав.

— Уся ця гидотна плутанина, — Батлер зробив наголос на слові «гидотна», — почалася через Дега. Чи ви чули про ту картину раніше — до того, як уплутались у цей клубок?

Я заперечливо похитав головою.

— Це шедевр, Аресе. — Він широко розплющив очі.— Справжнісінький шедевр, і належить він мені. Заждіть хвилинку. — Він дістав із кишені низку ключів і вибрав із неї один. Тим часом я закурив. Батлер відімкнув шухляду і витяг звідти аркуш пергамента. Простягнувши його мені понад столом, вигукнув: — Подивіться!

Я кинув оком на пергамент. Це була грамота на володіння «Балериною за лаштунками», видана в Парижі на ім'я Батлера. Вона видавалась справжньою, хоч я, природно, був позбавлений можливості перевірити це.

Повернувши йому пергамент, прибрав позу пасивного слухача, котрий чекає пояснень.

— Як бачите, цей Дега — мій, — вів далі Батлер. — Я придбав його за нечувану суму під час однієї з моїх подорожей до Франції.

— А як ця картина опинилася в Сусанни? — поцікавився я.

Батлер зніяковіло похнюпив голову. Коли ж поглянув на мене — в очах його я зобачив сором.

— Чоловік буває слабодухим, Аресе, — прошепотів Батлер.

— Ви обміняли свою картину Сусанні за любощі? — допитувався я.

Він кивнув головою.

— Щоб збагнути це, вам треба було знати Сусанну, — спробував він виправдатись. — Ви її знали? Або… хоч раз бачили? За життя, маю на увазі?..

— Ні, коли я її побачив, вона була мертвіше за Рамзеса ΙΙ.

— Бачити її — означало жадати, а жадати — означало втратити розум, — Зіниці в Батлера розширилися. — Так, Сусанна — неперевершений витвір природи; досить побачити її на мить, щоб жадати потім ціле життя. Кожний, хто хоч раз побачив її, назавжди лишався зачарований нею.

Блиск в його зіницях зник. Почувся несміливий стукіт у двері. Батлер урвав свою розповідь. Витримавши паузу, він поновив гімн Сусанні, але стукіт повторився — знову такий же несміливий. Батлер важко зітхнув, але промовчав. Здавалось, чекав, аби той, хто стукав, одмовився від свого наміру, однак ми і втретє почули стукіт. Батлер скорчив гримасу невдоволення, голосно пирхнув і вилаявся.

— Увійдіть! — мовив.

Двері прочинились, і на порозі з'явилась чарівна китайська статуетка, проте наділена плоттю і кров'ю.

— Еге! — вигукнув я. — Тепер бачу, ви чудово приховуєте свій найцінніший скарб.