Олексій Волков - Амністія для Хакера

— Грозився ще тоді зникнути… — розводив руками прилизаний опер. — Казав, що плюне на все і втече. Я йому…

— Їдьмо, — не дослухав Кобища. — Та то казна-що… Треба відразу всіх збирати! Потім годину чекатимемо, поки позвозять…

«Нива» помчала до центру.

Хлопець лежав посеред кімнати на килимі з неприродно вивернутими кінцівками. Весь лівий бік його шиї, ліва половина голови та верхньої частини тіла були в крові, калюжки та великі бризки якої попідсихали на килимі, меблях і стінах. З того ж боку на шиї виднілася чимала рана. У кімнаті було не те що прибрано, але й далеко не безлад. Звичайне житло сучасного молодого чоловіка, що мешкав сам-один. Крім того, ще дві речі одразу кидались у вічі. Пробите подвійне віконне скло: навколо дірки воно взялося тріщинами, кілька уламків валялося на підлозі. А на столі, де стояв комп’ютер, поруч із клавіатурою було викладено сірниками:

Валялася і розкрита коробка, з якої брали сірники.

Обличчя слідчого було бліде, щоки позападали, а губи витончились і були зараз міцно стиснуті. Напевно, так міцно, що важко було вимовити кілька слів, потрібних у такому випадку. Тому він витяг із кишені мобільний, мовчки простягнув його Величкові, який, нічого не розпитуючи, викликав експертів.

Огляд кухні та інших приміщень не дав нічого цікавого. Все цікаве знаходилося тут. Руки його самі намацали сигарети в кишені. Цьому можна було запобігти. Більше того, цим можна було скористатися, і тоді виродок з таким екстравагантним прізвиськом міг би вже паритися у камері або — і Кобища раптом усвідомив, що не надто б засмутився, якби це сталося, — бути застреленим при вчиненні опору під час затримання.

Сигарета буквально танула в пальцях, а майор уже знав, що робитиме у найближчі півгодини. Оці секунди — це переломний момент слідства. Слідство було досі. З цієї миті мало початися тотальне полювання на цього схибленого. Іншого виходу не було. Кобища знав, що за двадцять хвилин він розшукає начальника управління, де б той не був, і отримає від нього виключні повноваження. Отримає у власне підпорядкування всі сили, що є в розпорядженні управління. Інакше він складе повноваження просто зараз, попри відмову начальства, і нехай далі київські специ копирсаються без нього, адже це все одно рано чи пізно доведеться зробити, причому з більшими втратами для себе.

Віддавши лаконічні розпорядження, Кобища вийшов з будинку й сів у «Ниву», яка відразу, скреготнувши шинами, від’їхала у напрямку управління. Хвилин за двадцять на місце мали прибути експерти. Останнє, що відчув Олексій Кобища, залишаючи місце злочину, — це потребу йти ва-банк і невпевненість, украй небажану в таких ситуаціях, а також намір ще поборотися з нею.

Годинник на металевому сейфі показував восьму вечора. Шановне панство сиділо у важкому мовчанні. Увійшов Сердюк і заходився викладати банки з пивом на стіл. Потім повитягав із кишень пакети з чіпсами. І так само мовчки сів.

— Ну от, бачиш… — зауважив Кобища. — Всього й діла… Однаково, кажеш, у тебе мізки відключилися. А черевики й так мокрі, а в решти ще сухі. Кому ж було бігти? Ну добре, други милі… То ви кажете, все настільки невтішно…

— Більше того, — підтримав Можейко, розриваючи пакет чіпсів, — усе надзвичайно хріново.

— Ну-ну… — Відкривши банку, Кобища скуштував пиво. — Нічого… Пригощайтеся, Андрію Вікторовичу, ваше, київське…

Останнє адресувалося підполковникові Марченку, який прибув із Київського управління разом з іншими, щоб узяти цю справу під свій контроль.

Той лише мовчки кивнув, продовжуючи гортати протоколи та висновки експертиз. Увійти так, відразу в курс справи, яка ставала дедалі грубшою, було не просто. Киянин виявився загалом нормальним чолов’ягою. Він добре розумів, який на ньому тягар відповідальності, і вбачав у Кобищі насамперед союзника, без якого зрушити щось буде практично неможливо. Від них обох тепер залежатиме, чи зуміють вони вийти сухими з води. Гість був ще свіжий і відчував ревний запал. Кобища ж, здавалося, нарешті опанував власні емоції і відкрив своє, напевно, вже третє, а може, й четверте дихання.

— Так от, значить… Адресата такого не існує. А у справжньому видавництві «Славутич» ніякого Євгена Степановича не знають. Листи написано на папері, ідентичному тому, що лежав у пачці на столі в квартирі Косовської. І якщо врахувати, що писала це не пані Косовська, то, очевидно, ми тепер маємо ще й зразок почерку цього хакера-кілера.