Олексій Волков - Амністія для Хакера

З огляду на це виходило, що він далеко не профан, просто досі грав на публіку. Профі, настільки впевнений у собі, що дозволяє гратися з ними в котика та мишку, балансувати по краю прірви. А от з Друзем він не мав права гратися. Тому й спрацював чисто, виключаючи будь-який ризик.

Після бойових дій в університетських корпусах справа нарешті набула закономірного масштабу. Тепер нею займалася ще й СБУ, в управлінні з’явилися київські специ. Керівництво справою перебрав на себе генерал Панасюк, а Кобища своїх міркувань нікому не нав’язував, тримаючи їх при собі.

Загальноприйнятими вважалися дві версії. Перша: Хакер діяв спільно з Друзем, який здійснював його охорону, прикриття і попри все — так виходило — гідно виправдав довіру. Адже відомий злочинець довго товкся біля входу, даючи йому змогу займатися комп’ютерними справами. А той займався невідомо чим. Усе сталося зненацька, тому в комп’ютері залишилися сліди інформації, з якою працював Хакер і яку не встиг знищити. На загальний подив, це був уривок із твору Льва Толстого. А до інтернету він підключався, аби зайти… на порно-сайт. Для цього варто було вести за собою охорону в особі Великого Друзя…

Друга версія полягала у тому, що Великий Друзь був ворожою стороною і прийшов сюди так само, як і вони, — за Хакером. Двоє людей з того ж угрупування, застрелені Хакером у квартирі Косовської, наче підтверджували це. Підтверджувало таку версію й те, що брати його у приміщенні кафе було незручно, тому й чекав Друзь того ж моменту, що й оперативники: коли він залишить заклад. Потім їхні інтереси схрестилися, що значною мірою полегшило втечу цьому хлопцю.

Обрати з цих двох версій якусь одну було неможливо: більшість свідків розбіглися, коли все почалось. Знайшли, щоправда, заручницю. Вона була на межі нервового зриву. Діагнози струс мозку та контузія від вибуху гранати, як на думку Кобищі, — перестраховка з боку лікарів. Нагляд психіатра, заборона батьків працювати з нею. Нікого не бачила, нічого не пам’ятає. Волочили, стріляли. Те саме небажання співпрацювати зі слідством.

Встановили, хто і яким чином відчиняв двері, куди біг і звідки стріляв. І те, що Друзя Хакер завалив у останній момент, коли обидва мали всі шанси зникнути. Тільки Хакер побажав зробити це без супроводу і знову не залишив гільзи.

Що далі? На що, на яку ще витівку спроможеться він, даючи їм нову нитку до себе, яку сам же обірве, коли почує близьке дихання за спиною? Чи може трапиться щось інше, що дасть їм якусь підказку? Знайдеться, наприклад, ауді кольору «металік», а заразом його господар, який втік біля університету. Це була стадія морального виснаження. Він, по суті, просто чекав, чи не надійде звідкись ще щось таке, що могло б вдихнути життя у цей процес.

Саме така надія ворухнулася в ньому, коли з головпошти повідомили про повернення двох листів із зворотною адресою від Наталії Косовської. Обидва було відправлено до Києва, і адресувалися вони видавництву «Славутич». Розрізавши перший, слідчий прочитав:

«Шановний Євгене Степановичу! Запропонований вами загальний ескіз проекту вважаю нераціональним. Витрати на його втілення в життя надмірні. Перспектива ж отримання прибутку найближчим часом сумнівна. Прошу Вас ще раз розглянути суть моєї пропозиції. Гадаю, при зустрічі ми дійдемо згоди.

З повагою, Борис».

Другий лист містив вибачення за зрив термінів і скарги на жорстоку творчу кризу. Відправник та адресат були ті самі. Обидва листи повернулися на адресу відправника з однієї причини — ніякого видавництва «Славутич» не існувало взагалі. Принаймні за вказаною адресою. Що могли означати такі листи? Перше, що спадало на думку, — він пудрив комусь мізки. Кому? Може, Наталії Косовській? А може, отим третім, якщо, звичайно, вони існують…

Але порозмірковувати на цю тему йому не дали. Телефонував Карпович. Голос його був розгублений.

— Олексію Івановичу, тут таке діло… Ну ви ж чули, мені наказано зустрітися з Олегом Маліцьким, а його тут немає… Кажуть, зранку не вийшов на роботу. І хлопці ваші тут… Що робити?

— Нічого, — сказав Кобища, поквапом складаючи папери. — Дізнатися про домашню адресу і чекати на мене. Дебіли ми…

— Перепрошую? — не вчув Карпович.

Важка підозра заворушилася в голові слідчого. Вони постійно недооцінювали Хакера. То в одному, то в іншому. Зовні це виглядало як збіг обставин, щасливий для цього зухвальця. Потім власна зарозумілість вилазила боком. Зараз Кобища дорого б дав за те, щоб ця підозра виявилась помилковою.