Олексій Волков - Амністія для Хакера

Борис почав рухатися вже при перших звуках загального підйому, який зчинили вибух і постріли. Купа людей, які досі не відривали очей від моніторів, здійнялася в єдиному пориві — миттєво опинитися за межами кафе. Ламаючи двері та перекидаючи столи, ця хвиля зіткнулася на виході з іншою — плямисто-зелено-чорномасковою, вдаривши резонансом по пластмасово-офісних стінах. А ноги вже несли Бориса у напрямку, протилежному цій хвилі.

Лише тепер запустився його «внутрішній комп’ютер». Відбувалося щось дивне, якийсь збіг обставин. Ці люди наче самі від когось рятувалися! До нього, схоже, це не мало ніякого відношення. Але водночас інша «блискавка» простромила наскрізь його свідомість, примушуючи розігнутися ноги. Зараз сюди вдеруться інші, й тоді… Тоді він звідси вже не вийде.

Відкинувши стілець, він кинувся у напрямку тих самих дверей, за якими зникли ті двоє. Це була підсвідома реакція, єдино вірна з огляду на обставини. І за секунди, коли тиша набухала панічними криками та грюкотом, він уже влітав до невеличкої підсобки, вириваючи з кобури зброю і збиваючи з ніг якогось напівпритомного юнака. Мало не впавши, Борис прорвався до дверей з вибитими пострілом замками й пірнув у темряву.

Глушник дивився у морок закутків, намагаючись намацати втікачів, зіткнення з якими давало йому певні шанси на виживання. Зустріч же з тими, хто проривався за його спиною в кафе, чавлячи натовп, таких шансів не залишала. Жодних. Бажання вирватися звідси виявилося настільки всепоглинаючим, що він біг, не замислюючись про напрямок, і мало не заблукав, шукаючи наступні двері, що їх відчинили до нього у той самий спосіб, — хвалити Бога, вони не були нічим заставлені, функціонуючі, просто замкнені на ключ.

Борис біг на одному короткому диханні, яке — знав точно — ось-ось закінчиться, і більше не думав, що ж насправді сталося там. Він не знав, що за кілька секунд до цього опер міського управління внутрішніх справ — його тезка, відчинивши вхідні двері, зустрівся віч-на-віч з тим, чия персона не йшла ні в яке порівняння з його власною. Це був Великий Друзь, який уже два роки перебував у розшуку за розбійний напад на банківське відділення, під час якого загинуло троє оперативників. Тоді він зумів ушитися, але спільники, яких взяли — всіх без винятку, здали його. І Сердюк, і Можейко знали його в обличчя завдяки попереднім «заслугам» і тепер так несподівано і, що вже казати, недоречно зустрілися з ним під час проведення зовсім іншої операції. Для самого рецидивіста зустріч ця, звісно, виявилася ще більш недоречною. Друзь таки зорієнтувався швидше за оперативників, котрі, напевно, навіть у мить, коли той вихоплював ТТ, ще не вірили власним очам.

Борис не міг знати, що коли оперативники також вхопилися за зброю, бандит вчепився у волосся якійсь студентці, затуляючись нею, а його спільник Кача вже відчиняв двері до кафе, покотивши просто перед собою маленьку ребристу гранату, що завжди лежала в кишені. Тому з невеличкого вестибюля усі рвонули врізнобіч: обидва бандити — у комп’ютерний зал, знаючи, що двері направо зачинені, а оперативники назад, збиваючи дверима колегу — Можейка, який саме брався за ручку. Наступної секунди всі троє котилися сходами вниз, натикаючись один на одного. Ситуація, поза сумнівом, була критична, тому з РАФа миттєво почали скакати міцної статури хлопці у камуфляжах. Тим часом Облом із дикою гримасою завів мотор і рвонув з місця, таранячи задки той самий мікроавтобус, який спробував перегородити виїзд. Оперативники ще лежали на сходах, очікуючи вибуху, коли Великий Друзь уже продерся крізь приміщення кафе, розкидаючи все навколо, і дірявив зі свого ТТ замки, що не відмикалися вже понад два роки.

Опинившись у темних коридорах зачиненого корпусу, Борис, звуки за спиною якого не спонукали оглядатися, побіг до кінця і праворуч — єдиним шляхом, який він ще пам’ятав. Туди, де крізь великі вікна напівпідвального приміщення пробивалося світло. У будинку поруч знаходився бар, і гарно освітлений його вхід розріджував темряву в глухому кінці коридору, де в закутку біля вікна були складені якісь великі стенди. Десь із паралельного коридору почувся звук розбитого скла, а ще десь — хоч убий він не міг зрозуміти, де саме, — вже гупало безліч ніг. Раптом заблимало світло денних ламп, і гримнули два постріли. Ні, не гримнули — ляснули так, що можна було оглухнути, зовсім, здавалося, поруч. Вирватися, за будь-яку ціну вирватися!

Гарячково, тремтячими пальцями насилу відкривши нижнє вікно у боковому закутку, він таки виліз назовні. А позаду вже хтось гупав сходами, спускаючись у напівпідвал. Воля дихнула йому в обличчя свіжим, ледь вологим повітрям ями, в якій ховалося майже все вікно. Ну… Дай Боже ще вилізти з цієї ями. Вона виявилася не такою вже глибокою, якраз до того рівня, де в людини ховається відчуття смерті. Підскочити, спертися на край зігнутими руками, а потім підтягтися…