Олексій Волков - Амністія для Хакера

— Так що?..

— Так що займуся тим, що обіцяв тобі. Я не забув.

Вона не дивилась на Бориса.

— Що ви маєте на увазі? — запитала по нетривалій паузі.

— Ну, я перевернув твоє життя з ніг на голову… Годилося б тепер дати йому якийсь лад. Щоб було принаймні не гірше, ніж до мене.

— Ну, що ви… — нерішуче заперечила вона. — Ви ж мені його і врятували… Я також пам’ятаю. Я й так, напевно, заборгувала вам…

— Ну, тоді вважай, що ти зі мною вже розрахувалася, — якимось пісним голосом зауважив Борис. — Ти мені його сьогодні також врятувала. Завдяки тобі я не втрапив у пастку.

— У яку пастку?!

Тільки зараз Борис помітив, що вона сидить на стільці навпроти нього. Очі його звикли до темряви, і він міг навіть роздивитися риси її обличчя.

— У тій фірмі, — сказав Борис, — де я купував комп’ютер, була засідка. Я вже мало не зайшов. А останньої миті згадав тебе. Як ти просила бути обережним. Причому так щиро просила, я запам’ятав. Так я і не відчинив тих дверей… Лише згодом про засідку дізнався.

Вона якось важко зітхнула на повні груди, перетравлюючи почуте. Потім затулила долонями щоки й замовкла.

— Ну чого ти? — Борис нахилився до неї. — Хіба можна гніватися за таке зізнання? Мені свого часу було приємно усвідомлювати, що я тебе врятував, що так сталося… А ти наче й не рада.

— Я рада, — гірко промовила вона.

— Ну а якщо рада, то посміхнися і давай щось перекусимо. А завтра почнемо знаєш із чого? Словом, тобі сподобається. Я навіть упевнений. Не буду казати наперед.

— З вами не занудишся… — Наталя знову зітхнула, але сказано це вже було іншим тоном.

— Нічого, скоро все зміниться, — пообіцяв Борис. — Зміниться на краще. Дай-но віддихаюся. Побачиш. Тільки не будь такою знервованою та наляканою. Добре?

Зараз він дійсно понад усе на світі хотів цього. Щойно йому неймовірно пощастило. Навіть двічі, й більше він не буде випробовувати долю.

Нахилившись ще ближче, він знову відчув її запах. Обличчя Наталине було зовсім поруч. Кілька годин тому все могло скінчитися. А це — як він сам казав — примушує переглянути власні погляди на сенс життя. Щось на зразок такого. То в чому ж той сенс?

Вона обернулася до нього. Останнім часом Борис уже знав, що рано чи пізно не втримається від цього. І зараз… Хай там як, а переживши те, що він пережив, не можна відмовлятися… Не можна, інакше теревені про сенс життя — пуста маячня.

Кінчики його пальців торкнулися її долонь, які ще частково прикривали щоки, а потім прослизнули під них і відчули щічки, потім торкнулися її волосся. Вузол волосся несподівано розпався і зіслизнув на плечі.

Наче злякавшись її можливої реакції, Борис відсторонився. Наталя сиділа у тому ж положенні, тільки руки її вже опинилися внизу, на стулених колінах. Вона дивилася на нього.

— Вибач, — промовив Борис, — я не навмисно з волоссям. Так вийшло… Я злякався, що тобі не сподобається…

— Чому?.. Навіть приємно…

Зрозумівши, що не зможе зараз просто підвестися і відійти, він нахилився, ніжно торкнув її за плечі, ще раз притулився до неї губами, відчувши несподівано, що це вже поцілунок: її губи також ворухнулися, а далі… Він міг би заприсягтися, що не зрозумів, де знаходиться ота її «кнопка», на яку він випадково натис. Ця заніміла жінка раптом перетворилася на згусток бажання. Борис злякався, що не встигне донести її до ліжка. Здавалося, зникло все навколо, залишилося тільки одне бажання — віддатися оцій течії, котрій завжди противився. Зараз вона несла його дедалі швидше й невблаганніше у вир почуттів жінки, якої взагалі не мало бути у його житті. Його несе з такою швидкістю, що вже не видно берегів. І нехай! Швидше сторч головою у водоспад!

Він сів на ліжку, відчуваючи рукою крізь кілька розстібнутих ґудзиків, як часто дихають її груди. Про власне дихання годі було й говорити. Перед очима розпливалися якісь кола…

— Що сталося? — вона перевела подих і запитала це ще раз.

Борис лише важко зітхнув.

— Щось не так?

Вона вже сиділа, і голос її свідчив про збудження та хвилювання.

— Ну чого ти… — Борис тремтячою рукою погладив її волосся. — Ти взагалі диво. Просто я себе стримав… Давай завтра, га? Завтра буде чудовий день, до того ж я пообіцяв тобі сюрприз…

— Я не хочу сюрпризів. — Наталя загорнула вилоги блузки, ховаючись від нього, і тихо промовила: — ви довели мене до такого стану, що тепер стає соромно, як згадаю, а потім кажете — завтра? Як так? Навіщо?

— Ну що ж тобі не зрозуміло? — Борис зовсім знітився. — Мені навіть соромно про таке говорити, пояснювати тобі.