Олексій Волков - Амністія для Хакера

Дмитро слухав, задумливо хитаючи головою.

— Гаразд, — нарешті промовив він, — але хотів би поставити вам ще одне запитання. Я так зрозумів: він обрав для вас прощення завдяки вашій дитині, яка мала народитися…

— Саме так.

— Отже, він знав про майбутню дитину?

— Так.

— Відтоді, — продовжив священик, — ви самі кажете — минуло майже два роки, а у вас на руках немовля…

Лише тепер жінка вперше озвалася.

— Ви знаєте, — сказала вона, — все це дуже складно. Надто багато довелося пережити. Це справді наша дитина, якщо потрібно, ми можемо показати документи…

— Пастирю, — сказав чоловік, — у будь-якому разі ми просимо вас.

— Гаразд, — подумавши, відповів священник. — Як ви хочете назвати дитину?

— Назаром, — сказав чоловік.

— Рідкісне ім’я за теперішніх часів, але гарне.

— Так звали його… Того, завдяки кому я досі живий.

Дмитро кивнув.

— Гаразд. Мені потрібно кілька хвилин підготуватися. Сідайте з дитиною, пані…

— Наталя, — сказала вона.

— Наталіє…

Запаливши свічки, він вийшов у захристя.

Обоє полегшено перевели подих, наче після важкої та відповідальної розмови. Очевидно, так воно й було. Хлопчик спав навдивовижу спокійно. Наче розумів, що не варто зараз створювати батькам зайві проблеми.

Чоловік легенько підштовхнув дружину до лавки.

— Сідай, бо змучишся.

— Ще насиджуся в машині.

— Нічого, все буде гаразд. Чотири години — і ми вдома. Траса суха… Правда, Назарчику?

Вона перевела погляд із дитини на нього і, ніби щось згадавши, промовила:

— А живий ти все-таки завдяки мені.

— Хто ж сумнівається?

— Ні, — перебила вона. — Насамперед мені. І нікому більше. Якби не моя… невинна брехня…

— Он як? — по-справжньому здивувався він. — Оце нормально… Ні, правда, нормально… Ти ж завжди казала, що помилилася! Що це випадковість…

Його подив був цілком природний.

— А зараз кажу так, як є. У Божому храмі не можна брехати! — в її серйозних очах почали скакати знайомі бісики, але відразу ж вона стала замисленою. — Я просто… робила тоді все можливе, щоб ти мене не покинув. Гадала, може, хоч це тебе зупинить. Не вірила, але думала а раптом?

— Саме це й зупинило, — помовчавши, очевидно, осмислюючи почуте, погодився він, — інакше б…

— Ні, — вона смикнула його за рукав, — не будемо більше про це. Не згадуй більше ніколи. В мені досі все холоне, коли подумаю…

— А я що… — посміхнувся чоловік. — Я зовсім не те мав на увазі. Хотів сказати — «інакше декому зараз жилося б легше».

— А… — зрозуміла вона. — Сподіваюся, йдеться не про мене?

— Звісно. Ти знаєш, про кого.

Вулицею і далі мчали чисельні вогні, здавалося — дедалі швидше. А величезне місто мороку продовжувало сотнями ковтати їх.

Воно здавалося тепер чужим, незнайомим. І то не диво. Адже тепер тут жили нові люди, вирували нові пристрасті, вступали у нову запеклу та безнадійну суперечку добро та зло, підлість та шляхетність, жорстокість та великодушність.

І серед цього хаосу в будинку з високими вікнами, в яких відбивалося ніжне світло запалених свічок і який, здавалося, самим своїм виглядом символізував незгоду з тим, що коїлося навколо, звучав приємний і спокійний голос людини, яка перебувала в гармонії з власною совістю, промовляючи прості та зрозумілі слова:

— Нехай Небесний Отець, щедрий на всі дари, обдарує тебе Назарчику, зміцнить душею та тілом, щоби міг ти, сприймаючи Боже слово, сам говорити правду, чинити по правді, долати труднощі та протистояти спокусам цього світу…

Обряд скінчився. Пастир Дмитро вийшов до захристя підготувати необхідні документи та зробити запис у церковній книзі, залишивши подружжя з немовлям на самоті серед запалених свічок, що розкидали м’які спалахи по стінах. Маленький хлопчик, якого тепер уже офіційно звали Назаром, знову заснув. Його тихеньке сопіння могла чути лише мати, щоки якої він торкався чолом.

А чоловік, який стояв поруч, наче відключився. Погляд його, здавалося, прикипів до однієї точки, якої він не бачив, а думки перебували невідомо де. Можливо, у не такому далекому минулому, яке спливло зараз, як каламуть на дні тихої глибокої водойми, розбурхане спогадами.

— Ти де? — запитала Наталя, легенько торкнувшись його рукава.

— Там, — відповів він, струснувши головою і повертаючись до реалій. — Ти знаєш де.

— І не соромно? Ти ж щойно відрікся від диявола.

У її очах весело блимали спалахи свічок, мимоволі запалюючи і його.

— А це не диявол, — він знизав плечима. — Швидше, навпаки.