Олексій Волков - Амністія для Хакера

Борис сховав до кишені аркуші й, хитаючись, підвівся з лавки. А потім щільніше загорнув поли плаща і рушив до виходу з парку, де вже давно засвітилися вогні міста.

Майор Кобища стояв перед дзеркалом, розглядаючи свої червоні, оточені зморшками очі. Чомусь зараз уперше це викликало у нього такий подив. Раніше він ніколи не думав, що має стільки зморщок під очима й вони такі глибокі. Горло саднило від курива. Давно потрібно кидати. Вийшов із туалету, відчинив двері власного кабінету. Можейко сидів на стільці, спираючись на його стіл.

— Івановичу, може, ішли б уже? День таки дурний був…

— Іди, давно вже час. Я все це поскладаю і також… Приходько ще обіцяв телефонувати.

— Стосовно чого?

— Стосовно всього. Та й Зав’ялов. Та й справу хочеться закрити остаточно. Вона мені вже… — він провів ребром долоні по шиї, — ось де.

— Усім нам, — сказав Можейко. — Хоча вам, звичайно, найбільше.

— Я розчулений тим, що ви це розумієте… — не приховуючи роздратування, промовив Кобища.

— Я абсолютно щиро! — скинувся Можейко.

— Вікторе… — скривився майор, — іди вже, я тебе прошу. Відпочивай. У будь-якій іншій ситуації сьогоднішній день їй-богу вартий того, щоб піти зараз і добряче вмазати, але за таких розкладів…

— А що? — підтримав капітан. — Чим вам розклади не подобаються? Ну звичайно, я б також не відмовився, щоб він зараз сидів у КПЗ живий і здо… гм… Але все й так терпимо. Так що… Давайте! Зараз дзвоню, повертаю хлопців, і кудись завалимося. Ми ставимо!

— Ні, — відрізав Кобища, — не хочеться. Не той настрій. І взагалі…

Телефон лише раз устиг дзеленькнути, й трубка опинилася біля вуха майора.

— Так!.. Еге… — Він слухав кілька хвилин, а потім запитав: — І це можна приймати як остаточний варіант? Ну, бувай. Дякую…

— Що там у Приходька? — спитав Віктор.

— Це Зав’ялов. — Кобища витяг із пачки останню сигарету, наче роздумав курити, хотів був укинути її до шухляди, а потім таки клацнув запальничкою. — Розтин закінчено.

— І що?

— Нічого. Про дірку в голові нічого цікавого. Це безпосередня причина смерті. Окрім цього, в загиблого кінцева стадія гострого лейкозу. Ще досліджуватимуться мікропрепарати, але він не сумнівається. Казав, що от-от помер би й без кулі. До речі, про хворобу його на роботі не знали…

— А ви кажете… — промовив Можейко.

— Нічого я не кажу, — відповів майор. — Справу закриваємо. Усе грає. Просто він буде мені ще довго маритися. Ти гадаєш, я вибитий із колії тим, що він усе-таки вислизнув, образно кажучи, й цього разу? Ні-і… — Кобища заперечливо похитав пальцем. — У даному випадку не це основне. Не це, так би мовити, привід до розпачу. Ну, повиносили б ми за ним зо два тижні горщик у ізоляторі, а там би він однаково «вислизнув». На той світ… Тут інше. Ти мене вбий, я не можу розкласти всі факти у цій справі, зв’язати все докупи. Хоча б собі пояснити, хто він у цій катавасії… Розумієш? Як дістався до цих дискет? Що має до Ромазана? Яким чином вліз у це? Де Наталія Косовська? Яка її роль? Звідки Ромазанові скарби? Усе чортзна-як! Хто тепер нам усе це розповість? Ось чому прибила мене така розв’язка.

— Розумію, — погодився Можейко. — Але не крайте себе. Він би однаково нічого не розповів. Це я гарантую. І ніхто нам не допоможе. Після розлучення він п’ять років жив сам. Ні з ким не спілкувався. Ніхто про нього нічого сказати не може. Так і творив свої справи. А спільники якщо й були, то самі не об’являться. Та й потім…

— Що потім?

— Ну, це ж не Агата Крісті, щоб наприкінці усі крапки над «і»… — Посмішка, яку він при цьому намагався начепити на обличчя, виглядала доволі дурнуватою.

— Знаєш що? — зірвався Кобища. — Іди вже… Ну, я тебе прошу, йди! Дай спокійно зібратися й піти додому! А взагалі-то… Знаєш, це тобі наука буде. Ото береш завтра Сердюка, Величка, відшукуєте фотографії Палійчука і печете по всіх свідках, які бачили хакера. О! А ти як думав? По мийщиках, дівках із магазину… Словом, усіх підряд!

У Можейка від цих слів «відпала» щелепа.

— Навіщо, Івановичу… Ви жартуєте… І так же ясно… — І додав, побачивши заперечливий рух пальця шефа: — А навіть би уявити, що не впізнають, — однаково ж нічого це вже не змінить. Навіщо?

— Я ж кажу — для науки, — відрубав Кобища. — Щоб удруге такими розумними не були! Агата Крісті…

Зітхнувши, Можейко підвівся.

— Івановичу, а може, ще передумаєте?

— Не передумаю. Печи до жінки та дітей. І так удома ніколи не буваєте… Ч-чорт… ось, що він мав на увазі…