Олексій Волков - Амністія для Хакера

— Про що ви? — не зрозумів Можейко.

— Так, ні про що. Казав цей розумник по телефону, що ми з ним обов’язково зустрінемось, але зустріч не принесе мені задоволення. Ще б пак! Він давно збирався застрелитися зі своєї «Беретти». Аякже! Знав, що смертник. До самогубства давно був готовий. Звичайно, кого б іще викликали на такий труп на тлі останніх подій? Мене. От і зустріч. А задоволення…

— Гуморист… — зауважив Віктор. — І гумор його чорний.

Двері за капітаном зачинилися. Кобища довго сидів із заплющеними очима, закинувши голову назад. Потім розім’яв шию, відсунув стільця, склав документи і поліз до шафи по плащ.

По обидва боки від вулиці вже спалахнули ліхтарі. Він сунув похмуро, ледь нахилившись уперед, ніби в груди бив сильний вітер. Вийшовши з управління, Кобища намагався відключитися і не думати про те, чим займався впродовж дня, проте думки його чомусь самі лягли у певне русло, і він вирішив не пручатися.

«Беретта», яка зараз лежала серед речових доказів, стріляла шість разів, тобто всюди, де була стрілянина, окрім квартири Олега Маліцького та старої, яку всі називали тіткою Вірою. Там стріляла якась інша «Беретта», навмисно крізь грубезну сковороду, якою затулили нещасну жінку, щоб спотворити кулю. «Подарувавши» на прощання свій пістолет, Хакер дозволив їм встановити це. Щойно відповідний протокол було представлено експертом Андрієм Приходьком. А в кабінеті гематолога місцевого онкодиспансеру дійсно лежав пістолет Хакера. Дактилоскопіст Костянтин Павлюк також увесь цей час не сидів склавши руки. Відбитки пальців загиблого виявилися єдиними, знайденими на рукоятці «Беретти». Ті ж самі відбитки вкривали клавіатуру та інші частини комп’ютера. Вони ж, нехай разом з іншими, фігурували і в квартирі Наталії Косовської, і в тій, другій, на вулиці Богдана Хмельницького, куди вони тоді лише трішки не встигли. Цим фактам також відповідали численні протоколи. Щоправда, там було знайдено й інші відбитки. Чиї? Можливо, його спільника — того, хто ввімкнув комп’ютери на маслозаводі в Білоденичах і в результаті дістався «третім», утікаючи від них через заводську стіну. Проте останнє можна лише припустити.

Найлегше цього дня було Карповичу, якого майор поза очі тепер і сам називав не інакше, як Птеродактилем. Його терміново привезли в управління з військової частини, у якій той опинився відразу по загибелі генерала Панасюка. На тому, щоб знову задіяти Карповича, наполіг Ігор, програміст СБУ, який завершував «віртуальний» бік цієї справи. Комп’ютер Хакера вже був тут, на шостому поверсі. За дві години Птеродактиль повністю втратив інтерес до цієї машини. Це дійсно був сумнозвісний «Армагеддон (004) 000111 DX», як охрестив його винахідливий, але не надто обережний програміст Олег Маліцький. На комп’ютері було встановлений «голий» дев’яносто восьмий «Віндовс». Крім того, машина не містила більше ніякої інформації. Усі файли було знищено.

Врешті-решт, замикав цю когорту судмедексперт Георгій Зав’ялов, який щойно встановив у загиблого наявність хвороби, проти якої застосовувалися знайдені ще кілька місяців тому ліки. На коробці з якими були знову ж таки його, Палійчукові, відбитки.

Існували, крім того, й свідки, чиєю думкою також не варто було нехтувати. Так, колеги загиблого, які дійсно не здогадувалися про наявність у нього захворювання, підтвердили, що протягом останніх півроку він надто часто брав відпустки, профспілкові, в рахунок наступного року, а також за власний кошт, а тому нерідко на роботі був відсутній. За свідченнями його колег, одним із його захоплень, принаймні раніше, був комп’ютер та робота в інтернеті. Щоправда, про кваліфікацію його як хакера ніхто нічого сказати не міг.

Кобища спіймавв себе на думці, що підсвідомо ще раз перевіряє докази того, що лікар Палійчук Назар Григорович і Хакер — одна особа, хоча офіційно давно вже з цим погодився. Докази дійсно були неспростовні, й до хисткого місця цієї версії з натяжкою можна було віднести лише його «багатоликий» фоторобот, складений за свідченням переляканих дітей, не надто уважних зарозумілих молодиків та двох дівок, які бачили його у тьмяному світлі магазину лише кілька хвилин. Вони дійсно відрізнялися між собою, та й на оригінал, відверто кажучи, були схожі надзвичайно мало — лише худорлявістю та, можливо, якоюсь мірою бровами. Звісно, фоторобот, намальований за участю дітей, виявився більш «геройським», а за участю дам із нічного магазину більш «нещасним», та це мало свої цілком зрозумілі причини. Навряд чи хтось інший на його місці поставився б до цієї неув’язки серйозно.