Олексій Волков - Амністія для Хакера

Майор тільки похитав головою, прилаштовуючи шкіряну кобуру на місце, яке давно стало забутим. Складалося враження, що вона заважала під лівою пахвою.

А вигляд пістолета у власній руці здався якимось незвичним, підсилюючи його невпевненість та хвилювання. Тому майор поквапився-таки запхати його чимшвидше під пахву й вийшов за двері, замкнувши кабінет. Стрілки його годинника наближалися до дванадцятої.

Пістолет Хакера лежав поруч із комп’ютером, виблискуючи матовими гранями, а сам він завмер, наче в прострації. Здавалося, він опанував себе, зрозумівши нарешті всю абсурдність свого останнього сплеску емоцій. Рука його невпевнено торкнулася зброї.

Двері кабінету розчинилися, і хтось покликав:

— Назаре Григоровичу! Ви є?

Це примусило його швидко сховати пістолет.

— Так… — лікар, наче опритомнівши, вийшов з підсобки до кабінету. — Що?

— Головний дзвонив, вас терміново хоче.

— Таж я нібито вже у відпустці…

— Але ж ви тут! Казав — негайно.

— Добре, йду…

Двері за жінкою, що передала повідомлення, зачинилися.

— Мене головний кличе… — Він знову присів на стільчик навпроти Бориса. — Віталію, я… ти дочекаєшся мене?

— Так, — відповів Борис.

— Точно?

— Точно.

— Знаєш що? Давай покладемо його ось сюди, — лікар показав на шухляду столу із замочком, — і замкнемо. Тимчасово…

— Ні, — відповів Борис. — Не хвилюйтеся, я не зроблю цього тут. Тим більше ви ще не відповіли остаточно на моє запитання. Поки не скажете, я не зроблю цього взагалі.

— А потім?

— А потім зроблю. Якщо ваша відповідь…

— Ти розумієш, що верзеш?! Ти пропонуєш мені прямо штовхнути тебе до самогубства!

— Самогубство, — відповів Борис, — це по відношенню до того, хто мав би жити, а взяв і застрелився. Тому до мого прикладу цей термін не підходить. Так що не карайте себе. У моїй смерті винні ви не будете. Навпаки, ви подарували мені можливість розпорядитися рештою життя, своїм часом так, як я вважав за потрібне. За це я поважаю вас найбільше за всіх людей. Те, що я прийшов сьогодні діставати вас таким… Просто вияв слабкості. Тимчасова слабкість… Ви мусите розуміти…

— І все-таки давай його сховаємо, ну, тимчасово…

— Ні, — вперся Борис. — Це віднедавна мій найбільший друг. Він виручав мене не один раз. Виручить і востаннє. Так що буде зі мною постійно.

Промовляючи це, він справді не мав жодних сумнівів, куди спрямує свою зброю востаннє. Але перебуваючи у вирі останніх подій, переслідуючи, щоправда, зовсім іншу мету, пацієнт гематолога не замислювався над тим, що в дійсності підсвідомо перетворюється на Хакера — холоднокровного вбивцю, людину, яка протиставила себе суспільству. Тому навіть попри таку впевненість важко було передбачити, як діятиме ця людина в ситуації, коли зброю наводять на неї, примушуючи здатися.

— Я не довго, — сказав лікар. — Ти справді нікуди не подінешся?

— Справді — відповів Борис. — Чекатиму, скільки треба.

Головний лікар онкодиспансеру вирішував якісь питання з чотирма відвідувачами. Йшлося про щось незвичайне — це він визначив одразу, відчувши атмосферу в кабінеті.

— Це наш головний гематолог Палійчук Назар Григорович, — головний лікар вказав йому на стілець. — Назаре Григоровичу, знаю, що ви вже у відпустці, але краще за вас тут ніхто не допоможе. Справа така. Це працівники нашого обласного управління внутрішніх справ. Майор Кобища веде слідство у гучній справі, про яку всі ми чули. Будь ласка, Олексію Івановичу…

Головний зробив запрошуючий жест.

— Дякую. Назаре Григоровичу, — почав Кобища, — йдеться про ту саму справу. Ведеться розшук злочинця, фоторобот якого неодноразово демонструвався по телебаченню. Зараз відкрилися нові факти. У місцях його перебування знайдено залишки медичних препаратів. Існує припущення, що він онкохворий, можливо, — ось ми з головним лікарем радилися — в нього захворювання крові. Ми розраховуємо на вашу допомогу. Якщо це житель нашого міста, то, можливо, він лікується або лікувався саме тут. Можливо, з вашою допомогою нам вдасться вийти на нього…

Кобища простяг лікареві кілька аркушів.

— Ось це різні варіанти його фоторобота. Гляньте, будь ласка, ще раз. Можливо, ви його відразу впізнаєте?

— Він приймав… — головний назвав два препарати. — Очевидно, це якийсь різновид лейкозу… Так, Назаре Григоровичу?

— По ідеї так… — промовив той, розглядаючи картки.

— Ми ж можемо переглянути картотеку всіх гематологічних хворих, — вів далі головний, — хто там за віком підходить. Та ви й у обличчя, гадаю, більшість із них пам’ятаєте…