Олексій Волков - Амністія для Хакера

Палійчук увімкнув принтер і вставив аркуш паперу, натиснув кілька клавіш. Машина почала друк. Аркуш поволі виповзав із неї, укритий рівними рядками тексту. Вставивши новий аркуш, він продовжив процедуру.

Обід у оргвідділі закінчувався. Вийшовши з комп’ютерної, Палійчук попрямував до виходу.

— Назаре Григоровичу! — гукнула до нього старша працівниця. — Ви хотіли щось роздрукувати? Головний дзвонив — якісь списки хворих…

— Уже не потрібно, — відповів він, виходячи за двері та прямуючи до крісел, де сиділи Можейко з Сердюком та Величком. Побачивши його, Кобища припинив курсувати навколо своїх підлеглих і обернувся до лікаря. Прикра інтуїція, яка була з ним і зараз, порушувала впорядкованість думок. Вона ще не наважувалася на весь голос крикнути «зараз!», але давала зрозуміти, що той, хто зовсім недавно зухвало обіцяв останню зустріч, десь тут. Дуже близько. Але відгонячи свою вірну помічницю, майор не здогадувався, що це «близько» слід розуміти буквально.

Двері відчинилися, і хтось увійшов до кабінету. Судячи з човгання черевиків по підлозі, це був його лікар.

— Віталію, ти тут? — запитав він звідти.

— Тут, — відповів Борис, відкидаючись на спинку стільця.

Палійчук увійшов і сів навпроти.

— Є варіанти, за яких тобі можна допомогти, — сказав він, швидко глянувши на пацієнта.

— Як… — Борис болісно ковтнув, намагаючись зазирнути у вічі лікареві, ніби звідти можливо було витягти, що той збирався йому сказати. — Як… Т-так… Ви ж казали… Що я… маю робити? Що від мене вимагається?

Але лікар чомусь принципово не збирався дивитися на свого пацієнта. Даремно Борис силкувався перехопити погляд того, хто був зараз для нього більш ніж Богом. Шокований почутим, він не міг помітити, що у цьому схованому погляді наче щось вимкнулося, померло. Звідти вже нікому й нічого витягти б не вдалося.

— Назаре Григоровичу, ви… правду кажете? Що вимагається від мене? Скажіть лише…

Руки Бориса стисли стілець, дихання дедалі частішало. На завжди блідому обличчі почали проступати червоні плями.

— Насамперед віддати мені зброю, — спокійно піднявши очі, промовив Палійчук.

— А… До чого тут зброя? — Борис тепер уже зовсім не ладен був щось збагнути. — Яке це має… Навіщо ви… Ви… дурите мене? Ви гадаєте, якщо заберете його, то я не…

— Ти прийшов до мене по життя, — жорстко перебив лікар, — і казав, що згоден на будь-які умови. Ось моя умова. Даєш?

Він поклав руку на стіл поруч із клавіатурою, долонею догори. Погляд Бориса стрибав по стінах, наче відбиваючись рикошетом від очей лікаря, що стали скляними і, як йому здалося, неживими, непрониклими. Його свідомість відмовлялася щось розуміти. Навіщо йому пістолет? Яке відношення може мати зброя, схована під пахвою, до його відчайдушного і цілком абсурдного прохання?!

— Віддаєш чи ні? — перепитав Палійчук, не даючи часу на роздуми. — Ще трохи — і буде пізно…

Не тямлячи, що робить, Борис тремтячою рукою витяг пістолет з-під пахви і поклав на його руку. Шухляда столу відсунулася, і зброя лягла туди. Наче щось згадавши, Борис витяг з кишені глушник і поклав на стіл, а поруч — шкіряну кобуру. Усе це також опинилося в шухляді. Хакер закляк на місці, заворожено дивлячись на того, хто щойно роззброїв його, зробив беззахисним, дозволив будь-кому брати його практично голіруч.

Таксист, машина якого припаркувалася біля входу на старе кладовище, знудьговано крутив верньєр приймача. Зелений сотенний папірець уже зо дві години лежав у його кишені. Його пасажирка не була схожа на таку, що мала б розкидатися стодоларовими банкнотами. Вона надзвичайно поспішала, була дуже схвильована, не сказати б більшого. Взагалі — сама не своя. Вийшла і зникла. Звеліла чекати. Таксист зітхнув.

Тим часом дівчина, яку він привіз, швидко йшла між хрестами, шукаючи очима постать у темному плащі. Час від часу вона сповільнювала крок, вдивляючись у ряди поміж могил, так, наче той, кого вона шукала, міг не сидіти — лежати між ними. При думці про це обличчя її змінювалося, а плечі починали здригатися, і це заважало пошукам.

А кладовище займало величезну територію.

— Ну що? — запитав Можейко, звертаючись невідомо до кого. — Чому всі мовчать? Івановичу, мені він не подобається. Особливо тепер. Якась поведінка підозріла. Ви що, не бачите?

— І я б так сказав, — погодився Сердюк. — Він начебто змінився, якийсь не такий вийшов.

— Наче мішком вдарений, — підтвердив Величко.

— Івановичу, скільки разів проколювалися! Ходімо! Їй-богу щось крутить!