Олексій Волков - Амністія для Хакера

— Віталію… Я тебе не впізнаю! Так не годиться! — Лікар підсунувся до нього й зазирнув у вічі. — Ти завжди вмів… Словом, не піддаватися. Говори, в чім справа. Що, тобі швидко гіршає?

— Та до повного здоров’я далеко, але й катастрофи ще начебто нема…

— От бачиш! Ти чудово тримаєшся! Закінчимо основний курс, а там буде видно…

— Справа не в тому… — перебив Борис. — Лікарю… У мене змінилися обставини…

— Що ти маєш на увазі? — не зрозумів той.

— Я… не можу зараз померти…

Щось середнє між здивуванням та розгубленістю, між обуренням та ніяковістю проступило на обличчі лікаря. Напевно, він пожалкував, що наважився свого часу зробити для цього пацієнта такий кричущий, такий фатальний виняток. Очі, що дивилися на нього з-під густих брів, так молили, так благали, наче це він сам був його хворобою, шукали хоча б якогось найменшого сліду надії на його обличчі. Такі ситуації в його багаторічній практиці траплялися безліч разів, але той, хто завжди сприймав їх як належне, зараз, здавалося, мав відверто розгублений, безпорадний вигляд. Напевно, тому, що в усіх інших випадках він міг заявити: «Ну навіщо так, шановний! Не перебільшуйте! Справи не такі вже й кепські, ви скоро видужаєте…». З цим пацієнтом перспективи відбрехатися не існувало. Тому, напевно, лікар ніяково засовався на стільці, а потім відвів погляд і заходив по кабінету, думаючи, що сказати. Але той не дав почати.

— Я дійсно зараз не можу… Ну вигадайте щось! Ну, не може ж так бути! Є, кажуть, усілякі нетрадиційні методи… А за кордоном? Я читав, пересаджують кістковий мозок… Можливо, ви гадаєте, що на заваді гроші? Я заплачу будь-які гроші… Скажіть що-небудь! Ну повірте! Я справді не можу зараз померти! Не маю права!

Той мовчав якусь хвилину, а потім сумно промовив:

— Я жалкуватиму, що не повівся з тобою, як належить… Як із усіма… Не знаю, що тобі порадити. Мені принаймні таке невідомо. Спитай когось іншого…

— Кого? Кого я спитаю?! Ви головний спец у цій галузі! На цілу область! Хто знає краще за вас? Кого мені питати?!

Лікар на це лише розпачливо знизав плечима.

— Ну не може ж бути, щоб не існувало зовсім ніякого виходу?! Зрозумійте мене…

— Я розумію, — після паузи відповів лікар, важко зітхнувши. — Розумію… Я розумію взагалі всіх хворих. І за кожного, повір, болить серце. Але…

Він безсило розвів руками. Борис нахилився і сховав обличчя в долонях. Тиша стояла кілька хвилин.

— Лікарю, — мовив нарешті Борис. — Назаре Григоровичу… А вислухати ви мене можете? Просто вислухати? У вас знайдеться для цього трохи часу?

Тепер уже його голос відверто тремтів, пальці стискали голову, занурившись у волосся, яке вже встигло відрости, а обличчя так і залишалося схованим у долоні.

— Це я можу, — відповів лікар. — Звичайно.

Він знову опустився на стілець навпроти свого пацієнта, спираючись ліктями на коліна, а виголеним підборіддям — на худі пальці, міцно стиснуті в кулаки. Тепер його обличчя висловлювало якусь прикрість. На столах стосами лежали папери, а він був змушений цілу годину слухати те, що належало б вислуховувати священику.

Можейко увійшов до кабінету у своїй звичній жвавій манері, проте в його рухах не відчувалося знайомої енергійності та натхнення. Кобища побачив це відразу й зрозумів, що якісь його поки невиразні підозри щодо проколів близькі до того, щоб виправдатися. Взявши до рук поставлену на стіл пластмасову коробочку, він відкрив її і висипав кілька таблеток, а потім і решту на стіл.

— …Твою ж мать… з помічниками…

Це було сказано спокійно і водночас розпачливо. По столі розкотилися таблетки двох видів — кругленькі блискучі, жовтавого кольору та рожеві довгасті з вибитими кількома літерами, якщо придивитися. Вигляд ліків красномовно свідчив про те, що принаймні один із препаратів, які містилися у коробочці, був не тим, що позначалося на етикетці.

Можейко мовчки дивився у стіл, знаючи, що зараз почує.

— Миттю до фармакоуправління, — крізь зуби видихнув майор. — Відразу телефонуєш сюди по мобільному. Не їдеш, а телефонуєш! Міг би й дорогою сюди це зробити…

Можейко мовчки вийшов за двері, а майора знову обсіли докучливі думки. Арешт Хакера як комп’ютерного злодія з огляду на обставини втратив актуальність. Затримання ж його як кілера, який тримав у страху місто, також уже не мало того сенсу, того значення, що спершу. Адже всі його жертви виявились кримінальними елементами різного ґатунку. Таким чином, низку вбивств, скоєних безпосередньо ним, можна було розглядати як свого роду кримінальні розбірки і з чистим сумлінням не лізти зі шкіри задля їх розкриття. Але… Попри все, існував ще один нюанс. Напевно, Кобища просто не бажав сам собі зізнатися, відкрити очі на факт, що той, кого називали Хакером і хто, незважаючи на обидві згадані обставини, все-таки цілком вписувався в рамки такого поняття, як злочинець, упродовж усього слідства тільки й робив, що товк його, Кобищу, носом у багно, а всі, хто був поруч, за цим спостерігали. Слідчий уперто не бажав розглянути вкрай неприємний варіант: можливо, саме це змушує його робити ще одне зусилля в надії на успіх.