Рей Бредбері - Смерть — діло самотнє

— Мабуть, мені слід вибачитись перед вами.

— За що?

Розмовляти було важко, бо вона лежала між нами, втупивши очі в якесь жахіття на стелі.

— За те, що ваш здогад виявився слушним. За те, що я сумнівався.

— Здогадатись було не важко. Я мав брата — він помер. Мав діда й тіток — померли. І мати, й батько. Всі смерті однакові, хіба не так?

— Еге ж. — Крамлі пустив простирало, і долину Нілу вкрило снігом. — Але це звичайна смерть, синку. Не вбивство. Такий вираз обличчя буває в багатьох, хто відчуває перед смертю від удару, як серце ось-ось вирветься із грудей.

Я хотів був засипати його запереченнями. Але прикусив язика. Бо краєм ока помітив щось таке, що змусило мене повернутись і ступити до порожніх пташиних кліток. Ще мить — і я побачив те, на що скерував погляд.

— Господи! — прошепотів я. — Хірохіто. Аддіс-Абеба. Вони зникли. — Тоді обернувся і, пильно дивлячись на Крамлі, показав рукою. — Хтось забрав із кліток газети з давніми заголовками. Хто б то не був, він не тільки налякав її до смерті, а й узяв ті газети. О боже, він ще й колекціонує сувеніри. Б'юсь об заклад, у нього в кишені знайдеться жменя конфетті з трамвайних квитків і відклеєна голова Скотта Джопліна.

— Що-що Скотта Джопліна?..

Крамлі й не хотів, проте все-таки підійшов і заглянув до кліток.

— Знайдіть ті газети — і ви знайдете його, — сказав я.

— Це нам за іграшку, — зітхнув Крамлі.

Потім я рушив за ним униз, повз обернуті до стіни дзеркала, що не бачили, ні як хтось піднімався вночі сходами, ні як ішов назад. Унизу біля сходів було запорошене вікно з об'явкою. Сам не тямлячи навіщо, я простяг руку і вийняв того папірця з-під висхлої липкої стрічки. Крамлі спостерігав.

— Можна його взяти? — спитав я.

— Вам буде тяжко дивитись на нього, — відказав Крамлі. — А втім, біс із вами. Беріть.

Я згорнув об'явку й засунув у кишеню.

В клітках нагорі не чути було пташиного співу.

До будинку, щось насвистуючи, ввійшов слідчий, налитий післяобіднім пивом.

Тим часом надворі пішов дощ. Лило над усією Венецією, а ми їхали в машині Крамлі геть від будинку жінки з канарками, геть від мого помешкання, від телефонів, що дзвонили невчасно, геть від похмурого моря, безлюдного пляжу й прибитих до берега потопельників. Вітрова шиба машини скидалася на величезне око, що плакало й саме себе витирало, потім знову плакало, бо щіточки на ньому ковзали й спинялись, а тоді, повискуючи, ковзали знов. Я сидів і дивився перед себе.

У своєму бунгало серед джунглів Крамлі поглянув на моє обличчя, зрозумів, що мені краще зарадить не пиво, а бренді, налив чарку й дав випити, потім кивнув головою на телефон v спальні.

— Маєте гроші, щоб подзвонити в Мехіко?

Я похитав головою.

— Вважайте, що маєте, — сказав Крамлі. — Дзвоніть. Поговоріть зі своєю дівчиною. Зачиніться й говоріть.

Задихаючись із радості, я схопив його руку й мало не поламав у ній всі кісточки. А тоді став дзвонити в Мехіко.

— Пег!

— Хто це?

— Та я, я!

— О боже, твій голос звучить так дивно, так далеко!

— А я справді далеко.

— Ти живий, хвалити бога.

— Ну звісно.

— А в мене минулої ночі було якесь жахливе відчуття. Заснути не могла.

— Коли, Пег, о котрій годині?

— О четвертій. А що?

— Господи!

— Що?

— Нічого. Я теж не міг заснути. Як там Мехіко?

— Повне смерті.

— Боже, я думав, вона вся тут.

— Що ти кажеш?

— Та ні, нічого. Боже мій, як приємно чути твій голос!

— Скажи мені щось.

Я сказав те щось.

— Скажи ще раз!

— Чому ти так кричиш, Пег?

— Не знаю. Ні, знаю. Коли вже ми одружимось, хай тобі чорт?

— Пег… — злякано мовив я.

— Ну, то коли?

— З тридцятьма доларами на тиждень, із сорока, як пощастить, а то й тижні, навіть місяці без нічого?

— Я складу присягу на бідність.

— Отож-бо.

— Правду кажу. Через десять днів приїду й складу обидві присяги.

— Десять днів — це десять років.

— Чому ми, жінки, завжди мусимо просити руки в чоловіків?

— Бо ми страхопуди й боїмося більше, ніж ви.

— Я візьму тебе під свій захист.

— Цікава в нас розмова. — Я подумав про минулу ніч, про те, що висіло в мене на дверях, а потім наважило на край ліжка. — Ти б там усе-таки поквапилась.

— Ти ще пам'ятаєш моє обличчя? — раптом запитала вона.

— Що?

— Ти ж пам'ятаєш його, правда?.. Бо я… боже мій… оце тільки годину тому я спіймала себе на страшній, жахливій речі. Я не могла пригадати твого обличчя, навіть кольору очей, і тоді зрозуміла, яка я дурепа, що не взяла з собою твоєї фотографії і все стерлося з пам'яті. Мене лякає сама думка, що я могла б тебе забути. Ти ж ніколи не забудеш мене, правда?