Рей Бредбері - Смерть — діло самотнє

Колись давно Кел натрапив на фотографію Скотта Джопліна, вирізав з неї голову й приклеїв на зображення того іншого чоловіка, неначе там вона й була. А потім, мабуть, і підпис підробив. І ми стільки років дивилися на це фото, зітхали, клацали язиками й казали: «Ну, Келе, знаменито! Оце вам пощастило, га? Ви тільки гляньте!»

І сам Кел стільки років поглядав на фотографію, знаючи, що то облуда й що він облудник, і стриг людей так, наче волосся їм поскубала сукальна машина, а потім по ньому пройшлася знавісніла жатка.

Я поклав фотографію лицем донизу й нахилився над сміттєвим бачком, сподіваючись знайти відклеєну голову Скотта Джопліна.

Хоча й знав, що не знайду її.

Хтось її забрав.

І він же таки, той, що відклеїв її від фотографії, зателефонував Келові й сказав йому кілька слів. Мовляв, усе про тебе відомо! Тепер не сховаєшся! Тебе викрито! Я пригадав, як дзвонив телефон у перукарні. І як Кел не хотів, боявся зняти трубку й відповісти.

А тоді візит до перукарні — і що ж? Два чи три дні тому Кел мимохідь поглянув на фотографію, і його наче хто під дих ударив. Зникла голова Джопліна — зник і Кел.

Устиг тільки прилаштувати своє нехитре майно: перукарське крісло — в скупку, креми та лосьйони — Армії спасіння, піаніно — мені.

Я облишив свої пошуки. Згорнув фотографію Кела без Джопліна і вийшов до салону, де господар і далі водив щіткою по підметених плитках.

— А Кел… — мовив я.

Господар перестав мести.

— Він не… — затинався я. — Цебто його не… Я хотів сказати: «Кел ще живий?»

— Паскудник він, — відрубав господар. — Живісінький і вже десь миль за чотириста звідси на схід із своїм боргом за сім місяців.

Хвалити бога, подумав я. Сповіщати про нього Крамлі мені не обов'язково. Втікач не вбивця і не вбитий.

А чи так?

Подавсь на схід? То чи не мертвий він уже за кермом машини?

Я вийшов за двері.

— Гей, хлопче, — гукнув мене господар. — Вам наче недобре — прийшли, пішли.

Не гірше, ніж декому іншому, подумав я.

Куди ж мені тепер податися? Мою спальню-вітальню заполонила ота жовтозуба усмішка, а я вмію грати тільки на «Ундервуді».

Опів на третю дня задзвонив телефон біля бензоколонки. Геть зморений безсонною ніччю, я лежав у ліжку.

Лежав і слухав.

Телефон не вмовкав.

Дзвонив уже дві хвилини, три…

Що довше він дзвонив, то дужче мене морозило. А коли я нарешті підхопився з ліжка, сяк-так натягнув шорти й метнувсь через вулицю, мене вже так трусило, наче надворі була хуртовина.

Знявши трубку, я відчув, що на тому кінці дроту Крамлі, й ще раніше, ніж він озвався, знав, яка в нього новина.

— Сталося, так? — запитав я.

— Як ви здогадались? — Голос Крамлі звучав так, наче він теж цілу ніч не спав.

— Чого ви туди поїхали?

— Годину тому я голився, і раптом мене ніби щось штовхнуло. Отак, як ви казали. Я ще тут, чекаю слідчого. Прийдете закинути: «А я що казав»?

— Прийду, але не закину.

Я повісив трубку.

В моєму помешканні на дверях у коридорі й досі висіло оте Ніщо. Я зірвав його з дверей, пожбурив на підлогу й наступив на нього. Та й по заслузі — адже воно серед ночі знялося, пішло навідати жінку з канарками й повернулось перед самим світанням, так нічого мені й не сказавши.

О боже, подумав я, стоячи геть закляклий на купальному халаті, тепер усі клітки спорожніли!

Крамлі стояв на березі Нілу, над пересохлим річищем. Я стояв навпроти, на другому березі. Внизу чекала поліційна машина та карета з моргу.

— Вам буде прикро це бачити, — сказав Крамлі.

Він не підіймав простирала, очікуючи, поки я кивну головою.

Я спитав:

— Це ви дзвонили мені серед ночі?

Крамлі похитав головою.

— Скільки вже часу вона мертва?

— На нашу думку, годин вісім.

Я подумки прикинув час. О четвертій ранку. Саме тоді, коли дзвонив телефон у будці по той бік вулиці. Коли подзвонило Ніщо сказати мені дещо. І якби я побіг і зняв трубку, у вухо мені дмухнув би холодний вітер і сповістив… про це.

Я кивнув головою. Крамлі підняв простирало.

Жінка з канарками була там і наче її там не було. Частина її відлетіла в морок. А на те, що лишилося, страшно було дивитись.

Очі її застигли, втуплені в якесь моторошне Ніщо, в оту примару на дверях у мене в коридорі, в невидимий тягар на краю моєї канапи. Рот, що колись тихо розтулявся й шепотів: «заходьте», «сідайте», «прошу», був широко роззявлений з жаху та протесту. Він жадав, аби щось забралося геть, зникло, згинуло!

Тримаючи пальцями край простирала, Крамлі подивився на мене.